Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Лікер, випитий на брудершафт, кинув фельдкурата в тенета диявола, що простягав до нього свої обійми з усіх пляшок на столі, з поглядів та усмішок веселих дам, що, сидячи напроти нього, поклали ноги на стіл, так що з мережив виглядав сам Вельзевул.

До останньої хвилини фельдкурат не втрачав переконання, що тут грають на його душу і що він мученик.

Цю думку він не забув висловити двом генеральським денщикам, які його перенесли до сусіднього покою на диван.

— Якщо ви з чистою і неупередженою думкою згадаєте собі, скільки прославлених страдників, відомих під іменем мучеників, стали жертвою за віру, перед вашими очима відкриється хоч і смутне, але достойне видовище. По мені бачите, як людина підноситься понад усі страждання, коли в серці її оселилася правда й чеснота, і вони озброюють її на боротьбу за славну перемогу над найстрашнішими муками.

Тут Божого слугу обернули обличчям до стіни, і він одразу заснув.

Сон його був неспокійний.

Снилося йому, ніби вдень він виконує функцію фельдкурата, а ввечері — швейцара готелю замість Фаустина, якого Швейк скинув з четвертого поверху.

З усіх боків на нього скаржилися генералові, бо замість блондинки він привів клієнтові брюнетку, а замість розведеної інтелігентної пані доставив комусь неосвічену вдову.

Зранку він прокинувся мокрий, як миша. Шлунок йому розладнався, а в голові засіла думка, що моравський парох супроти нього — янгол.

ШВЕЙК ЗНОВУ У СВОЇЙ МАРШОВІЙ РОТІ

Майор, який учора зранку на Швейковому процесі виконував обов’язки аудитора, був той самий майор, що ввечері в генерала пив з фельдкуратом на брудершафт і куняв.

Ніхто не знав, коли і як майор уночі вийшов від генерала. Усі були в такому стані, що ніхто не помітив його відсутності. Генерал навіть не міг уторопати, хто саме з гостей говорить. Майора в товаристві не було вже понад дві години, але генерал, не дивлячись на це, підкручував вуса і, придуркувато усміхаючись, вигукував: «Ви це добре сказали, пане майор!»

Уранці майора ніде не змогли знайти. Його шинель висіла у передпокої, шабля теж, не було тільки офіцерського кашкета. Всі думали, що, можливо, він заснув десь у клозеті. Обшукали всі клозети, але майора ніде не знайшли. Замість нього у вбиральні на другому поверсі наштовхнулись на поручника з генеральського товариства. Він спав навколішках, поклавши голову на унітаз, так, як його здолав сон, коли він блював.

А майор канув, як камінь у воду.

Але коли б хто заглянув у заґратоване вікно, де був замкнений Швейк, він побачив би, що під Швейковою російською шинеллю на одних нарах сплять двоє. І з-під шинелі стирчать дві пари чобіт. Чоботи з острогами належали майорові, а без острогів — Швейкові. Обидва лежали, притулившись один до одного, як двоє кошенят. Швейкова лапа лежала під майоровою головою, а майор обіймав Швейка за стан і тулився до нього, як цуценя до сучки.

В цьому не було ніякої загадковості, просто пан майор усвідомив свої обов’язки.

Вам, певно, не раз траплялося з кимось сидіти і пити цілу ніч, аж до других півнів. І раптом ваш співбесідник вхопиться за голову, підстрибне та як закричить не своїм голосом: «Падоньку! Та я ж мав бути о восьмій годині на службі!» Це і є так званий напад почуття обов’язку. Він з’являється, як побічний продукт докорів совісті. Людину, охоплену таким шляхетним нападом, ніщо не відверне від святого переконання, що вона мусить у цю ж мить надолужити недоліки по службі. Ці люди — це ті примари без капелюхів, яких швейцари в установах ловлять по коридорах і кладуть у своєму барлозі на диван, щоб вони проспалися.

Такий напад мав тієї ночі й майор. Коли він прокинувся у фотелі, йому раптом спало на думку негайно допитати Швейка. Цей напад службового обов’язку виник так раптово й швидко і був здійснений так поквапливо й рішуче, що взагалі ніхто не помітив зникнення пана майора.

Зате якнайдужче відчули присутність майора у вартівні військової в’язниці. Він влетів туди, як бомба. Вартовий фельдфебель спав біля столу, а навколо дрімали інші вояки у різних позах. Майор у кашкеті набакир так розкричався, що ті, хто позіхав, не встигли й рота закрити, обличчя їхні набрали карикатурного виразу, і на майора розпачливо й кумедно зирив не загін солдатів, а юрба скривлених мавп.

Майор молотив кулаками об стіл і горлав на фельдфебеля:

— Ви, бездарний пес! Я вже вам тисячу разів казав, що ваші люди — це засрана свиняча банда. — Звернувшись до наляканих вояків, він вигукнув: — Солдати! З ваших очей струмує ідіотизм, навіть коли ви спите, а коли прокидаєтесь, то у вас, драбуги, такі міни, мовби кожен із вас зжер вагон динаміту.

Після цього пішла довга й багатослівна проповідь про обов’язки всіх вояків у вартівні, а закінчив майор вимогою, щоб йому негайно відчинили камеру, де сидить Швейк, бо він, мовляв, хоче ще раз допитати злочинця.

Таким чином майор і опинився вночі у Швейка. Він прийшов до нього в такій стадії, коли, як то кажуть, думки в голові шукають свого місця. Останнім вибухом нападу почуття обов’язку був наказ віддати йому ключі від тюрми.

Фельдфебель впав у відчай від вимог майора, але, пам’ятаючи про свій обов’язок, відмовився видати ключі, що несподівано справило на майора дуже хороше враження.

— Ви, смердюча бандо! — кричав він на подвір’ї, — якби ви дали мені ключі в руки, я б вам тоді показав!

— Голошу слухняно, — відповів фельдфебель, — я змушений вас замкнути і поставити заради вашої безпеки варту біля камери заарештованого. Коли схочете вийти, будь ласка, пане майоре, постукайте в двері.

— Ти придурок, — сказав майор, — павіан ти, верблюд. Ти думаєш, я боюся якогось арештанта, якщо збираєшся ставити варту, коли я буду його допитувати? Та чорт з тобою, замикай мене і йди геть, щоб я тебе тут більше не бачив!

З отвору над дверима ледве блимала гасова лампа під сіткою з прикрученим ґнотом, і майор ледве знайшов Швейка, який прокинувся і, виструнчившись біля нар, терпляче вичікував, що, власне, вийде з цих відвідин. Швейк вирішив, що найкраще буде відрапортувати панові майору, і тому голосно вигукнув:

— Голошу слухняно, пане