Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Тільки тепер фельдкурат Мартінець оговтався і урвав Швейків монолог словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою:

— Так, так, улюблений сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безконечне милосердя Боже. Приходжу до тебе, дорогий сину, з духовною розрадою.

Він замовк, бо все виходило якось не так. По дорозі він накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться усі гріхи, коли він покається і виявить щирий жаль.

Тепер він роздумував, як саме будувати свою розмову далі, але Швейк випередив його запитанням, чи немає в нього сигарети.

Фельдкурат Мартінець досі не навчився курити. Це, власне, було єдине, що зберіг він із свого колишнього режиму. Якось у генерала Фінка, коли був уже трохи напідпитку, він спробував закурити сигару «британік», але його зараз же вирвало. Тоді він мав таке відчуття, ніби ангел-хранитель для остороги лоскоче його в горлі.

— Не курю, дорогий сину, — з надзвичайною гідністю відповів Швейкові фельдкурат.

— Дуже дивуюся, — сказав Швейк. — Я знав багатьох фельдкуратів, і всі вони диміли не згірше за гуральню на Зліхові. Взагалі не можу уявити собі фельдкурата, який би не курив і не пив. Я знав, правда, одного, що не курив, але він замість курива радо жував тютюн і під час проповіді запльовував, бувало, увесь амвон. А ви звідки, пане фельдкурат?

— З околиць Нового Їчина, — смутним голосом відізвався цісарсько-королівський панотець Мартінець.

— То ви, може, знали, пане фельдкурат, Ружену Гаудрсову. Вона позаторік служила в одній винарні на Платнержській вулиці в Празі і потягла до суду відразу вісімнадцять осіб, щоб платили аліменти за батьківство, бо в неї народилися близнята. У одного з тих близнят одне око було блакитне, а друге каре. А в другого близнятка одне око сіре, а друге чорне. Отож вона й вирішила, що тут замішані чотири пани з подібними очима, бо всі вони ходили до тієї винарні і щось там з нею мали. Крім того, одне з тих близнят було криве на ніжку, точнісінько, як один радник з магістрату, той теж туди ходив. А друге мало шість пальців на одній нозі, як один депутат, який був у винарні щоденним гостем. А тепер уявіть собі, пане фельдкурат, що таких відвідувачів було там вісімнадцять, і ті близнята мали бодай одну прикмету кожного з тих вісімнадцяти, з якими їхня матуся ходила або до приватних помешкань, або до готелю. Нарешті суд вирішив, що на такому ярмарку батька встановити неможливо, тоді вона звернула все на власника винарні, де служила, і подала на нього в суд. Але він довів, що вже понад двадцять років імпотент, внаслідок операції після якогось запалення нижніх кінцівок. Нарешті її спровадили, пане фельдкурат, до вас, до Нового Їчина. І ось вам наука: хто хоче надто багато, той дістане дулю з маком. Вона повинна була триматися одного і не казати перед судом, буцімто одне близнятко від пана депутата, друге від радника магістрату, або ще від когось іншого. Час народження дитини легко можна вирахувати. Тоді й тоді я з ним була в готелі, а тоді й тоді — народила дитину, звичайно, якщо йдеться про нормальні пологи, пане фельдкурат. У таких готелях з кімнатами на годинку-дві завжди знайдеться за п’ятірку якийсь свідок — слуга або покоївка, готові заприсягнути, що він справді в ту ніч там з нею був і що вона сказала йому, коли спускалися сходами донизу: «А коли щось станеться?» А він їй на це відповів: «Не бійся, моя канімуро[554], про дитину я подбаю».

Фельдкурат замислився, бо вся духовна розрада видалася йому тепер дуже важкою справою, хоч він перед тим склав собі цілий план, що і як він буде говорити з улюбленим сином про найвище милосердя у день страшного суду, коли з могил із зашморгами на шиї постануть усі військові злочинці, і ті, хто покаялися, будуть помилувані, як той розбійник з Нового Заповіту.

Він приготував, мабуть, одну з найкращих духовних розрад. Вона мала складатися з трьох частин. У першій він хотів сказати, що смерть на шибениці легка, якщо людина цілком примирилася з Богом. Військовий закон карає винуватця за зраду найяснішого цісаря, батька всіх солдатів, тому найменшу їхню провину треба розглядати як убивство батька, як зганьблення батька. Далі він хотів розвинути свою теорію про те, що найясніший монарх є володарем з ласки Божої і Бог настановив його керувати світськими справами так, як Папу Римського керувати справами духовними. Отже, зрада цісаря — це зрада, вчинена проти самого Господа Бога, і тому військового злочинця, крім зашморгу, чекає ще й вічна кара і вічне прокляття. Але якщо світське правосуддя, зважаючи на військову дисципліну, не може скасувати вирок і змушене злочинця повісити, то ще не все втрачено, якщо йдеться про другу — вічну кару. Людина може уникнути цього блискучим ходом — покаянням.

Фельдкурат бачив перед собою страшенно зворушливу сцену, таку, яка йому самому допоможе там, на небесі, стерти багато записів про його діяння і поведінку в квартирі генерала Фінка в Перемишлі.

Він уявляв собі, як потім ревне на засудженого: «Кайся, сину мій, впади зі мною долілиць! Повторюй за мною, сину мій!»

І як потім у цій смердючій завошивленій камері залунає молитва: «Господи Боже! Тобі ж бо подобає змилуватися і простити грішника. Я молю тебе за душу цього вояка, що їй ти наказав залишити цей світ, згідно з вироком воєнно-польового суду в Перемишлі. Охорони піхотинця цього за його ревне і повне каяття від пекельних мук і дай йому зазнати вічних радощів!»

— Пробачте, пане фельдкурат, ви вже тут сидите п’ять хвилин як у воду опущений, наче вам і не до розмови. Відразу видно, що ви у тюрмі вперше.

— Я прийшов, — сказав поважно фельдкурат, — задля духовної розради.

— Аж дивно, пане фельдкурат, і чого вам та духовна розрада так прилипла до мозку? Я, пане фельдкурат, не такий уже й сильний духом, щоб дати вам ту духовну розраду. Ви не перший і не останній фельдкурат, який попав за ґрати. А зрештою, правду кажучи, пане фельдкурат, я не такий уже й красномовний, щоб міг когось напутити в його важку хвилину життя. Одного разу, правда, я