Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Я знаю всіх ваших київських знайомих, — і далі не вгавав співробітник контррозвідки. — Чи не був там з вами один такий товстий, а другий тонкий? Тепер уже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку...
— Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.
— Колего, — жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналья. — Ти мені не віриш. Та ж нас чекає однакова доля.
— На те ми й вояки, — недбало кинув Швейк, — на те нас матері й на світ породили, щоб на війні, коли ми одягнемо мундири, нас посікли на капусту. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, що наші кості не будуть порохнявіти намарно. Ми поляжемо за найяснішого цісаря і його родину, заради якої ми здобули Герцеговину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукрових заводів. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, — казав він, — кнури неосвічені, ви нікчемні й нікому не потрібні мавпи, ви свої ратиці не бережете, наче вони й ламаного шеляга не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіло кістяного вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами й кігтями — понад два кілограми. Крізь вас, ідіоти, фільтруватимуть цукор на цукроварнях. Ви й не уявляєте, яку користь принесете своїм нащадкам ще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, засолоджену цукром, який пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене: «Про що ти думаєш?». «Голошу слухняно, — кажу йому, — я саме подумав, що кістяне вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж з простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.
Швейків співмешканець, постукавши в двері, почав про щось домовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.
За хвилину за Швейковим колегою прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився сам.
Виходячи, ця тварюка на ввесь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:
— Це мій старий приятель з Києва.
Цілих двадцять чотири години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.
Вночі він переконався, що російська військова шинель тепліша й більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сплячої людини, то це не так уже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.
Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели того смутного ранку. Що це був військовий суд, у цьому не було жодного сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, а ще полковник, майор, поручник, підпоручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той, власне, нічого іншого не робив, тільки підносив усім, що хотіли курити, запалені сірники.
Швейка допитували недовго.
Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеськи.
— Ви зрадили найяснішого цісаря! — ревнув він.
— Господи милосердний, та коли? — вигукнув Швейк. — Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, через якого я стільки настраждався?
— Киньте молоти дурниці, — сказав майор.
— Голошу слухняно, пане майор, зрадити нашого цісаря це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісарю на вірність, а ту присягу, що ЇЇ співали в театрі, я, як чесна людина, дотримав.
— А ось тут, — сказав майор, — докази вашої вини і вся правда, — показав він на чималу купу паперів.
Головний матеріал дав судові шпигун, підісланий до Швейка.
— Отже, ви й тепер не хочете признатися? — запитав майор. — Адже ви самі підтвердили, що добровільно переодяглися в російську уніформу, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?
— Я це зробив без примусу.
— Добровільно?
— Добровільно!
— Без натиску?
— Без натиску!
— А ви знаєте, що ви пропали?
— Знаю. Дев’яносто перший полк мене вже напевно шукає. Але якщо дозволите, пане майор, коротеньке зауваження про те, як люди добровільно переодягаються в чужий одяг. 1908-го року, десь у липні, палітурник Божетєх, з Пршічної вулиці в Празі, купався на Збраславі в старому руслі ріки Бероунки. Одяг склав у лози і дуже зрадів, коли пізніше у воду до нього вліз ще один пан. Слово за слово, жартували один з одним, хлюпалися й пірнали аж до вечора. Але з води той незнайомий панисько виліз перший: мовляв, поспішає на вечерю. Пан Божетєх ще з хвилинку посидів у воді, а потім і собі пішов у лози за одягом, але там замість свого одягу знайшов подерте лахміття волоцюги і записку: «Я довго роздумував: брати — не брати, бо ж ми так гарно розважалися у воді, тоді я зірвав квітку ромену, і остання відірвана пелюстка сказала — брати. Тому я помінявся з вами своїм лахміттям. Не бійтеся в нього влізти. Тиждень тому в окружній тюрмі в Добржищі його відвошивили. А на другий раз уважніше придивляйтеся до того, з ким купаєтесь. У воді кожен голяк скидається на депутата, якщо навіть він убивця. І ви теж не знаєте, з ким купалися. Але варто було скупатися. Тепер увечері вода найкраща. Влізьте туди ще раз, щоб опритомніти».
Панові Божетєхові нічого іншого не лишалося, як дочекатися, поки смеркне. Потім він одягнув те лахміття волоцюги і пошкандибав до Праги. Він обминав головні вулиці, а скрадався луками, стежками, аж ненароком напоровся на жандармський патруль з Хухлі[548]. Його заарештували як волоцюгу і на другий день вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це, мовляв, кожен міг би
