Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Татарин сів на землю, схрестив ноги і, склавши руки на грудях, почав молитися:

— Аллах ахпер — аллах ахпер — безміла — арахман — арахім — малінкін мустафір.

— Отже, ти татарин, — співчутливо сказав Швейк. — Тобі пощастило. Якщо ти татарин, то повинен розуміти мене, а я тебе. Гм! Знаєш Ярослава із Штернберга?[537] Навіть імені цього не чув, татарське поріддя! Той вам добре надер сраку під Гостином. Ви тоді, чорти татарські, мотали з Моравії свинячим галопом. Мабуть, у ваших читанках про це нема, а в наших є. Ти знаєш гостинську Діву Марію? Звичайно, не знаєш. Вона теж була при цьому. Але тепер все одно вас, бісову татарву, тут у полоні охрестять.

Швейк звернувся до другого полоненого:

— Ти теж татарин?

Той зрозумів слово «татарин» і заперечливо покрутив головою:

— Татарин нет, черкес, мой родна черкес, секім башка.

Швейкові справді щастило. Він опинився в товаристві представників різних східних народів. У транспорті були татари, грузини, осетини, черкеси, мордвини й калмики.

Одне було погано — він ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі.

В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали. Це було дуже важко зробити, бо жоден з трьохсот полонених, пригнаних до Добромиля, не розумів російської мови фельдфебеля, що сидів за столом. Він колись зголосився як знавець російської мови і тепер у Східній Галичині виступав у ролі перекладача. Вже добрих три тижні тому він замовив собі німецько-російський словник і розмовник, але ці книжки й досі не прийшли. Тому замість російської мови він говорив каліченою словацькою, яку так-сяк засвоїв, ще будучи представником віденської фірми в Словаччині, де він продавав образи святого Стефана, кропильниці та вервиці.

Він ніяк не міг порозумітися з цими дивоглядними створіннями і зовсім очманів: він вийшов надвір і загорлав до групи полонених:

— Wer kann deutsch sprechen?[538]

З юрби виступив Швейк і з радісною міною підбіг до фельдфебеля. Той йому наказав негайно йти за ним до канцелярії.

Фельдфебель сів за папери — тобто за купу анкет, у які він мав вносити ім’я, походження і державну належність полоненого, і тут почалася кумедна розмова по-німецьки.

— Ти жид? Так? — запитав він Швейка.

Швейк заперечливо покрутив головою.

— Не відмовляйся! — впевнено продовжував фельдфебель- перекладач. — Кожен з вас, полонених, хто вміє по-німецьки — жид. І баста. Як твоє прізвище? Швейх? Ось бачиш, нащо ж брехати, коли в тебе таке жидівське прізвище? Ти не бійся. У нас тобі нема чого боятися, бо в Австрії не роблять жидівських погромів. Звідки ти? Ага, Прага. Знаю, знаю, це біля Варшави. У мене вже були тиждень тому двоє жидів з Праги[539], з-під Варшави. А який номер твого полку? Дев’яносто перший?

Фельдфебель узяв довідник і почав перегортати сторінки:

— Дев’яносто перший полк, єреванський, Кавказ, постійне місцеперебування — Тифліс. Витріщаєшся, як це ми тут усе знаємо?

Швейка справді дивувала вся ця історія, а фельдфебель дуже серйозно вів далі, подаючи йому свою напівскурену сигарету:

— Цей тютюн кращий за ту вашу махорку. Я тут, жидку, найвище начальство. Коли я щось мовлю, усе тремтить і ховається по мишачих нірках. У нас в армії інша дисципліна, ніж у вас. Ваш цар — сволота, а наш — голова! Я зараз тобі щось покажу. Побачиш, яка в нас дисципліна.

Він відчинив двері в сусідню кімнату й гукнув:

— Ганс Лефлер!

— Hier! — пролунало у відповідь, і в кімнату ввійшов зобатий штірієць з міною плаксивого кретина. В етапному управлінні він був «старшим, куди пішлють».

— Ганс Лефлер, — наказав фельдфебель, — дістань мою люльку, візьми її в зуби, як собаки носять, і бігай на чотирьох довкола стола, поки я не скажу «Halt». При цьому гавкай, але так, щоб з рота не випала люлька, бо накажу тебе зв’язати.

Зобатий штірієць почав рачкувати і гавкати.

Фельдфебель з тріумфом поглянув на Швейка.

— А що, не казав я тобі, жидку, яка в нас дисципліна? — Фельдфебель вдоволено дивився на безмовну солдатську худобину, що потрапила сюди з далекого альпійського пастушого куреня.

— Стій! — нарешті сказав він. — Тепер стань на задні лапи і подай люльку! Добре, а тепер зайодлуй.

У кімнаті розляглося ревіння: «Голяріо, голяріо...»

Коли вистава скінчилася, фельдфебель витяг з ящика чотири сигарети «Спорт» і великодушно подарував їх Гансові, і тут Швейк каліченою німецькою почав розповідати фельдфебелеві, що в одному полку, в одного офіцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що тільки забажає його пан, а коли його спитали, чи міг би він за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, він відповів: «Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тільки мені не трапилася там волосинка, бо я страшенно гидливий і мене може знудити».

Фельдфебель засміявся:

— У вас, жидів, дуже дотепні анекдоти, але я ладен побитися об заклад, що дисципліна у вашій армії не така, як у нас. Ну, а тепер ближче до справи. Я призначаю тебе старшим в ешелоні. До вечора спишеш мені прізвища інших полонених, розділиш їх по десять. Будеш одержувати для них харчі. Головою відповідатимеш мені за кожного! А якщо, жидку, хтось утече, то ми тебе розстріляємо!

— Я, пане фельдфебель, хотів би з вами поговорити, — сказав Швейк.

— Тільки не торгуйся зі мною, — відповів фельдфебель. — Я цього не люблю і відправлю тебе в табір. Ти щось дуже швидко у нас, в Австрії, акліматизувався. Вже й кортить поговорити зі мною наодинці... Що краще стався до вас, полонених, тим гірше... Отже, забирайся геть! Бери папір, олівець і негайно складай список. Ну, чого тобі ще?

— Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebel...[540]

— Ану, мотай звідси! Бачиш, я працюю! — Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.

Швейк, козирнувши, пішов до полонених, подумавши при цьому: «Муки, прийняті заради найяснішого монарха, приносять свої плоди».

Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, однак ці татарські, грузинські й мордовські імена не лізли йому в голову. «Ніхто мені не повірить, — подумав Швейк, — що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як