Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк уже вкотре пішов поміж вишикуваних рядів полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі і таке ін.

— Як це ти язика собі не зламаєш, — казав кожному з них Швейк, добродушно усміхаючись. — Воно куди зручніше такі імена й прізвища, як у нас: Богуслав Штєпанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.

Коли, нарешті, зі страшними муками Швейк переписав усіх цих Бамбулєй Галлеїв і Худжі Муджі, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що дорогою, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів марно намагався домогтися справедливості.

Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напідпитку, а тепер і зовсім втратив здатність щось розуміти. Перед ним лежала розгорнута сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті об’яви на мотив маршу Радецького: «Міняю грамофон на дитячий візочок», «Купую бите зелене та біле віконне скло», «Рахувати і складати звіти й баланси навчиться кожний, хто закінчить заочні курси бухгалтерії» та ін.

До деяких об’яв мелодія маршу не підходила, але фельдфебель докладав усіх зусиль, щоб подолати ці перешкоди, а тому молотив у такт кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому пензлику від ґуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало жодної реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате почав барабанити по стільцю, виспівуючи на мотив «Ich weiß nicht, was soll’s bedeuten»[541] нову об’яву: «Кароліна Дреґер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках...»

Він співав усе тихіше й тихіше, аж поки нарешті замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові можливість розповісти про своє нещастя, на що бравому воякові ледве-ледве вистачало його скромних знань німецької мови.

Швейк почав з того, що він усе ж мав рацію, коли йшов на Фельштин уздовж струмка, і він не винен, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається в ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартирмейстера, знайти найкоротшу дорогу на Фельштин. А росіянин, щойно його забачивши, утік і залишив у кущах свою уніформу. Він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, а тому на цей випадок приміряв залишену уніформу, щоб перевірити, як у такому випадку він почуватиметься у чужій уніформі.

Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і торкнувся до його плеча. Цього було досить, щоб фельдфебель упав зі стільця на підлогу, де спокійнісінько спав і далі.

— Перепрошую, пане фельдфебель, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.

Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило відправити групу полонених, у якій був і Швейк, прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.

Отже, все залишилося по-старому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала. Мадярські конвоїри гнали всіх і вся швидкими темпами вперед.

В одному селі на привалі полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених. Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutenant! Ich melde gehorsam!» Але більше нічого не встиг сказати, бо до нього тут же підскочили двоє солдатів-мадярів і ударами в спину знову заштовхали назад поміж полонених.

Офіцер кинув йому вслід недопалок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи і вони теж мусять воювати.

Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти Дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки у Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де в доброму стані збереглися стайні для коней фортечної артилерії.

У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони підіймали короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, що тягнуть матеріал на будову свого мурашника.

Полоненим тут роздали трохи чорної бурди з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.

Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемишльської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їхнього таланту і попередньої освіти.

Майор Вольф вбив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: «Чи вмієш будувати залізниці?» стереотипно відповідали: «Нічого не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно і благородно».

Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і всім його штабом, він спершу по-німецьки спитав, хто з них знає німецьку мову.

Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що знає німецьку.

Майор Вольф, явно зраділий, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.

— Голошу слухняно, пане майор, — відповів Швейк. — Я не інженер, але я ординарець одинадцятої маршової роти австрійського Дев’яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майор...

— Що таке? — ревнув майор Вольф.

— Голошу слухняно, пане майор, це сталося так...

— Ви чех, — горлав далі майор Вольф. — Ви переодягайся в російський однострій?!

— Голошу слухняно, пане майор, саме так і було. Я справді дуже радий, що ви, пане майор, відразу зрозуміли мою ситуацію. Можливо, наші вже десь воюють, а я тут можу марно прокалатати всю війну. Дозвольте, пане майор, ще раз як слід усе пояснити.

— Досить, — кинув майор Вольф, покликав двох вояків і наказав негайно відправити цю людину на гауптвахту, а сам ще з одним офіцером, не кваплячись, пішов слідом за Швейком і, розмовляючи з офіцером, несамовито жестикулював. У кожному його реченні згадувалося щось про чеських собак. Другий офіцер відчував у його словах невимовну радість, бо ж на думку майора він своїм гострим оком виявив одну з тих пташок, про зрадницьку закордонну діяльність яких уже