Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Познайомився той пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалося, і він прилюдно заявив у шинку, що якщо пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, він його так фугоне зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, і все ж пішов до пана Білека. Той привітав його у передпокої з великим ножем, яким обрізують книжки, так званим жаборізом, і загорлав на нього, якого дідька, мовляв, він тут забув. Тут милий пан Єном як пердне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку й сказав: «Будь ласка, пане Єном, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не наклали в штани? Та ж я не така вже й сердита людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий оригінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці не зустрічав, щоб парубок представлявся у такий спосіб». Він сміявся, аж падав, казав, що йому здається, мовби вони знайомі з народження, наче рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по італійські ковбаски і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Жінка плюнула й пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розридалася і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти італійські ковбаски і розійтися. Потім того пана Єнома підняли на глум ще й у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів урятувати ситуацію. Життя людське, голошу слухняно, пане обер-лейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашого шинку «Під келихом» на Боїшті ходив один поліцейський вахмістр пан Губічка і один репортер, який полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. То був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейської вартівні, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцейський вахмістр. Він прикрив тільки номер револьвера і подався до Праги патрулювати. На Ресловій вулиці за колишньою Святовацлавською тюрмою він зустрів у нічній тиші літнього пана в циліндрі і в шубі, що йшов попід руку з такою ж літньою панею в хутрі. Обоє поспішали додому і зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто в вухо: «Не верещіть так, бо відведу вас у відділення».

Уявіть собі, пане обер-лейтенант, їхній переляк. Даремно вони тлумачили йому, що це якась помилка, бо вони обоє повертаються з бенкету у пана намісника. Екіпаж, мовляв, довіз їх до Національного театру, а тепер вони хочуть трохи пройтися по свіжому повітрі. Живуть вони недалечко, на Морані, сам пан — старший радник з канцелярії намісника, а це його дружина. «Ви мені тут не брешіть, — кричав на нього переодягнений репортер. — Як вам не соромно, будучи, як ви стверджуєте, старшим радником канцелярії намісника, поводитись як хлопчисько. Я вже давно за вами стежу, і бачив, як ви гатили ціпком у віконні ролети всіх крамниць, що траплялися вам по дорозі, і при цьому ваша, як ви стверджуєте, дружина допомагала вам». «Таж я ніякого ціпка, як бачите, не маю. Це, мабуть, хтось інший, хто йшов попереду». «А як же ви можете мати ціпок, — відповів на це переодягнений репортер, — коли ви його поламали, як я сам бачив, там, за рогом, на плечах однієї бабусі, що розносить по шинках печену картоплю й каштани». Пані вже й плакати не могла, а пан старший радник так розхвилювався, що почав обвинувачувати його в грубості, після чого його заарештували і відвели до найближчого патруля в районі комісаріату, на Сальмовій вулиці. Переодягнений репортер звелів відвести цю парочку до комісаріату, бо він сам, мовляв, із «Святого Їндржиха»[533], в службовій справі був на Виноградах. Цих обох, каже, зловив, коли вони порушували нічний спокій, зчинивши нічну бійку, крім того, вони, мовляв, чинили опір і образили поліцію. Він поспішає, має свої справи в комісаріаті біля святого Їндржиха, а за годину повернеться сюди на Сальмову вулицю. Таким чином патруль забрав обох затриманих. Вони просиділи аж до ранку, чекаючи цього вахмістра, який тим часом окружними дорогами повернувся до шинку «Під келихом» на Боїшті, розбудив вахмістра Губічку і дуже делікатно повідомив його про все, що трапилось, і натякнув, що, можливо, з приводу цього почнеться слідство, якщо він не триматиме язика за зубами...

Надпоручник Лукаш, як було видно, стомився від цих розмов. Перед тим, як пустити коня риссю, щоб обігнати аванґард, він сказав Швейкові:

— Якщо ви зібралися патякати аж до вечора, то це у вас виходить усе дурніше й дурніше.

— Пане обер-лейтенант, — гукнув услід Лукашеві Швейк. — Хіба вам не цікаво, чим це скінчилося?

Надпоручник Лукаш приострожив коня.

Стан поручника Дуба настільки покращав, що він виліз із санітарної двоколки, зібрав навколо себе увесь штаб роти і, наче напівпритомний, почав їх повчати. Насамперед виголосив незвично довгу промову, яка обтяжувала більше, ніж амуніція та гвинтівка. То була суміш різних метафор.

Він почав:

— Любов солдатів до панів офіцерів робить можливими надзвичайні жертви, але це побічна справа. І навпаки, якщо ця любов у солдатів не вроджена, її треба добути силою. В цивільному житті вимушена любов одного до одного, скажімо, шкільного сторожа до вчительського колективу, триватиме доти, доки існуватиме та зовнішня сила, яка її викликає, але в армії все навпаки, бо офіцер не сміє дозволити воякові навіть найменшого послаблення цієї любові, яка в’яже солдата з його начальником. Така любов — це не та загальновідома любов, це, власне, пошана, страх і дисципліна.

Швейк увесь цей час ішов з лівого боку санітарної двоколки. І доки поручник говорив, він постійно робив «rechts schaut»[534].

Поручник Дуб спочатку цього якось не помічав і продовжував далі свою промову:

— Ця дисципліна і необхідність послуху, ця обов’язкова любов солдата до офіцера відзначається неабиякою лаконічністю, бо стосунки між солдатом і офіцером дуже прості —