Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання. — Ми тебе повісимо тут, перед твоєю хатою, бо ти мусив би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якійсь там Кросенці. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як писалося у тій книжці про шведські війни... Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Великого Мезіржича...

Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванєк:

— Це, Швейку, ви нам розповісте потім, — і, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер алярм і квартири!

Староста почав тремтіти і, запинаючись, пробурмотів, що він хотів влаштувати панів добродіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі, може, таки дещо й знайдеться, і панове будуть вдоволені, він зараз принесе ліхтар.

Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський несподівано вигукнув:

— Куди зник наш Балоун?

Але не встигли вони роздивитися, за піччю тихенько відчинилися дверцята, які із комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:

— Йа бгув вге в кгомогі, шось там нгадибау і вжяу у гот, а воно мгені льіпицця дго пгіднебіння. Це нгі солоне, нгі солодке. Цге тісто.

Фельдфебель-рахівник Ванєк спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм ще не доводилось бачити такого замурзаного австрійського вояка. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, наче він був на останньому місяці вагітності.

— Що з тобою, Балоуне? — співчутливо запитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.

— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди, ні сюди. — Обегегно, це квашені охігки. Я на скогу гуку з’їв тги, а решту пгиніс вам.

Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх.

На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сцену, він перехрестився і заскиглив:

— Москалі забирали, і наші забирають.

В супроводі зграї собак вони вирушили в село. Всі вперто трималися навколо Балоуна і сягали в його кишені в штанах, де Балоун заховав шматок сала, теж здобутого в коморі, але із захланності зрадливо затаєне від товаришів.

— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.

Після тривалого роздуму Балоун відповів:

— Добгу лудину чують.

Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало, і саме тому один пес безперервно хапає його зубами за руку.

Під час пошуку квартир виявилося, що Лісковиці — дуже велике село, але дійсно до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, бо обидві воюючі сторони якимось дивом не втягли його у сферу воєнних операцій, однак саме тут розмістилося населення начисто знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.

У деяких хатах жило по вісім родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.

Роту довелося розмістити в невеличкій зруйнованій гуральні на другому краю села. В бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік розмістили в кількох садибах, куди багаті шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі.

Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванєком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився в будинку місцевого священика, який теж не впустив до себе ні одної ожебраченої родини з околиці, тому й мав достатньо вільного місця.

Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані. Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у лютій ненависті до росіян, однак цю ненависть наче корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього й мешкало кілька зарослих забайкальських козаків.

Коли ж до села вступили мадяри і вибрали з вуликів увесь мед, він ще більше розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і мав велику приємність з того, що ходив навколо них і, знизуючи плечима, повторював:

— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.

Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він ледь не розридався з такої нужди. В його голові безнастанно майоріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун зараз дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і куховаром. Він дістав суворий наказ слідкувати за тим, аби з кухні, боронь Боже, чогось не поцупили.

Але і в кухні Балоун нічого не знайшов, крім папірця з кмином, що лежав на сільничці, який він миттю запхав собі в рот. Пахощі кмину пробудили в ньому смакові галюцинації про підсвинка.

На подвір’ї невеличкої винокурні за парафією горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.

Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали одну і ту ж саму відповідь: москалі все з’їли і все забрали.

Розбудили також єврея у корчмі, який почав рвати на собі пейси і висловлювати жаль, що не може панам солдатам услужити, аж врешті причепився до них, щоб вони купили в нього стару столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкіра. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії і Німеччині, в цілій Європі і на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будь-коли з волі Єгови з’являлися на світ Божий. Він клявся всіма прабатьками, що подивитися на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найдобротніший бугай. На завершення він упав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував: «Краще забийте