Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Надпоручник Лукаш, який тим часом знову випростався на старому дивані, сказав, що останнє Швейкове запитання — то прекрасне закінчення нудної розмови. Нехай він довідається, що чути з вечерею. Безперечно, буде краще, коли Швейк залишить його на самоті, бо всі ті дурниці, які він від нього щойно вислухав, стомили його більше, ніж увесь похід від Сянока. Він волів би хоч на хвильку заснути, але не може.

— У цьому винні блощиці, пане обер-лейтенант. Це ще старе повір’я, буцімто священики плодять блощиць. Ніде не знайдете стільки блощиць, як у домі пароха. У Верхніх Стодулках священик Замастіл написав цілу книжку про блощиць. Вони лазили по ньому навіть під час проповідей.

— Що я вам сказав, Швейку, підете ви на кухню чи ні?

Швейк пішов, а за ним з кутка, як тінь, навшпиньках вийшов

Балоун...

***

Коли вранці батальйон виступав з Лісковиць на Стару Сіль — Самбір, злощасну корову, яка все ще не зварилася, везли з собою в польовій кухні. Вирішили доварювати її дорогою і з’їсти на привалі, напівдорозі з Лісковиць до Старої Солі.

На дорогу воякам зварили чорну каву.

Поручник Дуб знову тарабанився на санітарній двоколці. Йому після вчорашнього стало ще гірше. Найбільших страждань завдавав він денщикові, який мусив бігти поруч з двоколкою. Поручник Дуб не вгаваючи лаяв Кунерта за те, що він учора зовсім про нього не турбувався, і обіцяв, коли вони прийдуть на місце, як слід з ним поквитатися.

Щохвилини вимагав води, пив її і відразу починав блювати.

— З кого, з чого смієтеся? — кричав він з двоколки. — Я вас навчу, ви зі мною не жартуйте! Ви мене ще взнаєте!

Надпоручник Лукаш їхав верхи, а поруч з ним бадьоро крокував Швейк. Він так рвався вперед, ніби не міг дочекатися хвилини, коли зчепиться з ворогом. Причому, як завжди, базікав:

— Ви, певно, зауважили, пане обер-лейтенант, що дехто з наших людей — немов ті мухи? За плечима у них ледве тридцять кіло, а вони й цього не можуть витримати. Вам варто було прочитати їм лекції, які нам читав небіжчик пан обер-лейтенант Буханєк. Він застрелився через кавцію[532], яку буцімто витяг на одруження від свого майбутнього тестя, але розтринькав її з дівками. Потім він узяв другу кавцію, уже від другого майбутнього тестя. З цими грішми вже поводився економніше. Він поступово програвав їх у карти, а дівульок облишив. Проте й ці гроші довго в нього не затримались, і йому довелося піти по кавцію до третього майбутнього тестя. За ці гроші він купив собі коня, арабського жеребця, нечистокровного...

Надпоручник Лукаш зіскочив з коня.

— Швейку, — сказав загрозливим тоном, — якщо ви хоч слово скажете про четвертого, я штовхну вас у канаву.

Він знову скочив на коня, а Швейк серйозно вів далі:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, про четверту кавцію не може бути й мови, бо він після третьої застрелився.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув надпоручник Лукаш.

— Ага, щоб не забути, з чого ми почали розмову, — не вгавав Швейк, — лекції, які нам читав пан обер-лейтенант Буханєк, коли вояки під час походу вже падали з ніг, треба було б, на мій скромний погляд, читати так, як робив це він — усім воякам. Оголосить, бувало, привал, збере всіх нас, як та квочка курчат, і починає: «Ви, негідники, взагалі не вмієте цінувати того, що маршируєте по земній кулі, бо ви така неосвічена банда, що кожного, хто на вас тільки гляне, може знудити. Змусити б вас марширувати на Місяці, де людина, яка на нашій бідній планеті важить шістдесят кеге, важить понад тисячу сімсот кілограмів. Та ви подохли б! О, ви б не так замарширували, якби в тому своєму телячому ранці несли понад двісті вісімдесят кілограмів, тобто близько трьох центнерів, а гвинтівка важила б майже півтора центнера. Отоді б ви гикали і висолоплювали язики, як загнані собаки». Був між нами один нещасний учитель. Він також наважився взяти слово: «З вашого дозволу, — каже, — пане обер-лейтенант, на Місяці шістдесятикілограмова людина важить лише тринадцять кілограмів. Там нам було б легше марширувати, бо наші ранці важили б там тільки чотири кілограми. На Місяці ми літали б, а не марширували». «Це жахливо, — сказав небіжчик пан обер-лейтенант Буханєк, — ти, драбуго, так і просишся, щоб тобі заїхали в пику. Отож радій, що я відважу тобі звичайного земного ляпаса, бо якби я тобі дав місячного, то ти при своїй легкості залетів би кудись аж на Альпи і розплескався б об них на млинець. А якби я тобі врізав доброго сонячного ляпаса — з твого мундира зробилася б каша, а дурна твоя голова полетіла б аж до Африки». Отже, вліпив він йому звичайного земного ляпаса. Той вискочка зачав плакати, а ми помарширували далі. Увесь похід він проплакав і розводився, пане обер-лейтенант, про якусь людську гідність, мовляв, із ним тут поводяться, як з якоюсь німою твариною. Пан обер-лейтенант послав його потім до рапорту, і його замкнули на два тижні. Цей вояк мав служити після того ще шість тижнів, але не дослужив їх. Мав грижу, а в казармах примушували крутитися на брусах, він цього не витримав і помер у лазареті як «симулянт».

— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз говорив, особливим способом принижувати всіх офіцерів.

— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я вам тільки хотів розповісти, пане обер-лейтенант, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він освіченіший, ніж пан лейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах вояків. Коли він проковтнув земного лягіанця, усі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило — навпаки, всі раділи, що пан обер-лейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпанцем. Це означає — уміти врятувати ситуацію. Людина мусить негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде в порядку. У Празі навпроти Кармелітів, пане обер-лейтенант, мав свого часу крамницю один такий пан Єном. Торгував він кроликами та іншими птахами.