Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Відданий тобі Тоноуш».
Телефоніст Ходоунський почав дрімати і заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по хаті, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костельної свічки біля Ходоунського.
У їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванєк у Сяноку в бригадній канцелярії дістав новий розрахунок щодо постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи його, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим меншає пайок. Він мимоволі усміхнувся з одного параграфу, в якому заборонялося додавати в юшку шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кості і відсилати їх у тил на дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кості йдеться: про людські чи з іншої убійної худоби.
— Послухайте, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, — поки нам зварять їсти, ви б, може, розповіли якусь історію.
— Ох-хо-хо! — відповів Швейк. — Поки ми дочекаємось їжі, я встигну, пане обер-лейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А тим часом розкажу дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера з Седлчанська, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Щойно я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона й не має з ними нічого спільного.
— Швейку, — відізвався з дивана надпоручник Лукаш. — Ви знову починаєте своє ідіотське базікання.
— Так точно, голошу слухняно, пане обер-лейтенант. Воно й справді страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло спасти на думку розповісти вам таку дурницю. Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане обер-лейтенант, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав: «Людина призначена і покликана пізнавати правду, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного Всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтелігентніших і сповнених справжньої любові світів». Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався і кусався. Він гадав, що лежить вдома, і лише після того, коли ми його знову туди скинули, почав благати, аби ми його все ж таки витягли.
— Але що, власне, з тією поштмейстеркою? — розпачливо вигукнув надпоручник Лукаш.
— Це була дуже пристойна жінка, пане обер-лейтенант, але все одно трохи свиня. Вона добре виконувала свої обов’язки на пошті, але мала одну хибу: думала, що її всі переслідують і щось від неї хочуть, і тому щодня після роботи строчила на всіх скарги з найтоншими подробицями, відповідно до обставин.
Якось уранці пішла вона в ліс по гриби. І ось, проходячи повз школу, примітила, що пан учитель уже встав. Він привітався з нею і спитав, куди вона так рано зібралася. Вона йому відповіла, що йде по гриби. Тоді він сказав, що теж піде по гриби. З цього вона зробила висновок, буцімто він щодо неї, старої баби, має якісь нечисті наміри. А коли побачила, що він дійсно виходить з гущавини, перелякалася, втекла і негайно ж написала заяву до місцевої шкільної ради, ніби він хотів її зґвалтувати. Проти вчителя почали дисциплінарне слідство, а щоб часом з цього не виник великий прилюдний скандал, вести слідство приїхав сам шкільний інспектор. Він звернувся до жандармського вахмістра з проханням дати свій висновок, чи здатний був учитель на такий вчинок. Жандармський вахмістр заглянув у старі протоколи і заявив, що це виключено, бо вчителя вже раз обвинуватив священик у тому, що він волочиться за його кузинкою, з якою, насправді, спав сам пресвятий отець. Але той учитель дістав від окружного лікаря посвідку, нібито він імпотент з шести років, після того, як упав з розчепіреними ногами з горища на дишель воза. Тоді вона, ця бестія, подала скаргу на жандармського вахмістра, окружного лікаря і шкільного інспектора, що буцімто учитель їх усіх підкупив. А вони, в свою чергу, подали на неї в суд, і її засудили, але клята баба оскаржила присуд, бо вона, мовляв, не сповна розуму. Її також оглянули судові лікарі і дали свій висновок, що хоч вона й придуркувата, проте може обіймати будь-яку державну посаду.
Надпоручник Лукаш вигукнув:
— Мати Божа!.. — І додав: — Сказав би я вам, Швейку, пару слів, та не хочу псувати собі вечерю.
На що Швейк відповів:
— Я ж попереджав вас, пане обер-лейтенант, що розповім страшенно ідіотську історію.
Надпоручник Лукаш тільки махнув рукою і сказав:
— Я вже доволі наслухався від вас усіляких дурниць.
— Не кожен може бути розумний, пане обер-лейтенант, — переконливо сказав Швейк. — Дурні мусять бути винятком, бо якби кожен був розумний, то на світі було б стільки розуму, що кожна друга людина збовдуріла б. Якби, наприклад, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, кожен знав закони природи і вмів вираховувати небесні віддалі, то нічого іншого вже б не робив, а тільки докучав би всім, як один пан Чапек. Він відвідував шинок «Під келихом» і завжди, виходячи вночі на вулицю, розглядав усіяне зірками небо, потім повертався в шинок, підходив до кожного присутнього і повідомляв: «Сьогодні чудово світить Юпітер, а ти, йолопе, навіть не знаєш, що в тебе над головою. Це така віддаль, що коли б тобою, ледацюго, набити гармату і вистрелити з неї, ти летів би до нього із швидкістю гарматного ядра мільйон мільйонів років». При цьому він поводився так грубо, що, як правило, сам вилітав з шинку зі швидкістю звичайного трамвая. Приблизно, пане обер-лейтенант, кілометрів десять на годину. Або візьмемо, наприклад, пане обер-лейтенант, мурашку...
Надпоручник Лукаш привстав з дивана і молитовно склав руки:
— Я сам дивуюся, чому й досі розмовляю з вами, Швейку. Я ж вас, дякувати Богу, знаю вже віддавна...
Швейк на знак згоди закивав головою:
— Це звичка, пане обер-лейтенант. В тому й справа, що ми вже давні знайомі, і, правду кажучи, обидва добре знаємо почому фунт лиха. Ми досить разом натерпілися і завжди не з нашої вини. Голошу слухняно, пане обер-лейтенанте: така вже наша доля.
