Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

     Аве!

Зглянься, Мати, на нас, перед нами іди,

Там, де Божий престіл, ти веди нас туди!

     Аве!

О Царице Небес, поможи нам усім,

Так, як Мати свята, рідним дітям своїм!

     Аве, аве, Марія!

У Туровій-Вольській було багато сортирів, і всюди в них валялися папірці з «Лурдською піснею».

Капрал Нахтіґаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Лурдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євген».

Дорога зробилася нестерпно погана, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, вже аж поночі набрів у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковиць.

Балоунові уперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали наперед шукати квартири, здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилася підозра, що це не випадково.

— Камради, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалася уздовж річки. — Вони принесли нас у жертву.

— Як то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.

— Камради, не кричіть так, — благальним голосом просив Балоун. — У мене аж мороз поза шкірою. Я відчуваю, що вони нас почують і відразу почнуть стріляти. Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, камради, розвід-пантруль, як учив мене капрал Терна.

— То йди вперед, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А як тебе підстрелять, ти нам відразу голосно «охни», аби ми вчасно могли зробити «nieder». Ну й вояка з тебе, кулі боїться. Кожен вояк має з цього тільки радіти, адже він знає: що більше куль ворог вистріляє, то менше залишиться в нього боєприпасів. Кожен постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він страшенно тішиться, бо принаймні не мусить і далі тягти на собі патрони, йому й бігти легше.

Балоун тяжко зітхнув:

— Але ж у мене вдома господарство.

— Сери в господарство, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цього не вчили на військовій службі?

— Там про це тільки згадували, — не зрозумів дурнуватий Балоун. — Вони тільки й робили, що ганяли нас по учбовому плацу, а потім я вже ніколи про щось подібне не чув, бо став денщиком... Якби найясніший цісар нас хоч краще годував...

— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не варто годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтерґріц. Той, бувало, нам завжди казав: «Кляті чортяки, якби колись вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас Боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться й дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і в солдата відразу починається антонів вогонь. А коли шлунок порожній, то така рана в живіт — дурниця. Так, ніби тебе оса вжалила, просто приємно.

— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братіку, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею і капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені щезає. Інший, наприклад, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього так, що тільки сполосни — і знов подавай з кислим соусом. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок так, що інший би луснув, а потім тільки викладу трошки жовтої каші, мовби дитинка наробила, — решта в мене піде. В мені, брате, — конфіденційно зізнавався Балоун Швейкові, — розчиняються риб’ячі кості і кісточки від сливок. Якось я навіть підрахував — з’їв сімдесят сливових кнедлів з кісточками, а як приперло, пішов за стодолу, потім розгріб ті кісточки трісочкою, відгорнув убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок у мені розчинилося більше половини. — З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання. — Моя стара робила сливові кнедлі з картопляного тіста, до якого додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посилані маком, ніж сиром, а я — навпаки, через те одного разу мазнув її по пиці... не вмів я цінувати свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав з сумом і ніжністю:

— Знаєш, друже, тепер коли нема ніяких кнедлів, мені здається, що моя жінка мала рацію: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, ніби мак застряє між зубами, а тепер я мрію про нього. Моя жінка зазнала зі мною багацько лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона клала в ліверні ковбаски більше майорану, при цьому ніколи не обходилося без ляпанця. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. То я її, бідну, так тоді висповідав, що вона аж два дні відлежала. — Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби мені тепер ліверну ковбасу, хай уже й без майорану, і півника... Ти любиш підливу з хріну? Який я бувало галас зчиняв через неї. А нині пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись униз на Лісковиці, продовжував зворушено розповідати Швейкові про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би, аж очі плакати б.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебель-рахівник Ванєк.

Ходоунський пояснював Ванєкові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм. Найгірше в ній те, що коли десь урветься телефонний провід, ти змушений іти вночі його монтувати, а ще гірше, що тепер не так, як у давніших війнах, тоді не знали ніяких прожекторів, а сьогодні — навпаки, коли ти з’єднуєш ті прокляті проводи, ворог одразу ж знаходить тебе прожектором і накриває вогнем цілої артилерії.

Внизу в селі, де мала розквартируватися рота, було темно хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що експедиція зупинилася й почала міркувати, як боронитися від тих бестій.

— А може, вернемося назад? — пошепки запитав Балоун.

— Балоуне, Балоуне, якби ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, —