Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

поруч з конем, — що коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще й між якими живими! Я знайшов її знов «У Коцанів». Там її зодягали два жовніри з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що при всьому чесному народі запхав їй руку під корсет, наче хотів, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, витягти звідти пилок її невинності, як сказала б Венцеслава Лужицька[528], або як мовила одного разу, розридавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї цноти». Всі, звичайно, розреготалися, а її мамуня, яка за нею наглядала, відвела її в коридор у клубі «Бесіда» і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане обер-лейтенант, прийшов до такого висновку, що сільські дівчата таки набагато щиріші, ніж заморені міські дівульки, які ходять на всякі уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором у Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і знюхався з якоюсь Карлою Веклевою, але я їй не дуже подобався. Якось у неділю ввечері пішов я з нею на ставок. Сіли ми на греблі та й сидимо. Коли сонце стало сідати, я спитав її, чи любить вона мене. А навколо, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, рай земний: повітря тепле, птахи співають, а вона по-диявольськи зареготала і відповіла: «Я тебе так люблю, як кострицю в сідниці. Ти ж дурень». А я й справді був дурень, та ще й який! Я, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, гуляючи з нею до того часу по полях між високим збіжжям, де нас не бачила жодна жива душа, ні разу навіть не присів, а тільки звертав її увагу на Божу благодать і, як останній ідіот, пояснював сільській дівчині, що це жито, це пшениця, а он там овес.

І ніби у відлуння на Швейкові слова про овес, десь із передніх рядів вітер доніс уже стихаючі голоси вояків, що гуртом співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно.

А як темна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка!

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Решта підхопили:

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би дівці не давати

Поцілунок гарний, хвацький

На палкі уста вояцькі!

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би дівці не давати!

Потім німці заспівали цю саму пісню по-німецьки. Це була дуже давня військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали всіма мовами. Тепер вона бадьоро звучала на запилюженому шляху до Турової-Вольської в галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами сотень тисяч важких вояцьких чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо. — З нами тоді був один пан ерцгерцог. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо коли він зі своїм штабом гнав верхи із стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант зразу на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин на прізвище Піха, що геть не зрадів з такого візиту, не прийняв від державної скарбниці 18 крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане обер-лейтенант, хотів судитися і дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане обер-лейтенант, що він, власне, мав би радіти, що хтось із цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший свідоміший селянин повивбирував би усіх своїх дочок у білі сукенки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі і кожній наказав би вітати достохвального пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, щоб він їх розтоптав.

— Що це ви патякаєте, Швейку, — загукав до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я маю на увазі того слона, який ніс на своєму хребті того монарха, про якого я читав.

— Якби ви ще й усе як слід тлумачили, Швейку... — сказав надпоручник Лукаш і помчав уперед. Там уже колона розірвалася. Після відпочинку в потязі незвичний похід у повному спорядженні стомив усіх: плечі боліли, і кожен намагався допомогти собі, як міг. Вояки перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несла їх не на ременях, а на плечі, як граблі або вила. Деякі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.

Більшість ішли з похиленими головами, усім страшенно хотілося пити, бо хоч сонце уже й сіло, але було душно й парко, як опівдні. У флягах ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвична ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих митарств, з кожною хвилиною все більше і більше втомлювала й знесилювала всіх. Вояки уже й співати перестали і лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали, буде нічліг. Деякі часом сідали в рівчаку, а щоб це не так впадало у вічі, розшнуровували черевики. На перший погляд здавалося, що солдат погано намотав онучі і хоче їх розправити, щоб не муляли ноги в поході. Інші скорочували або уздовжували ремені на гвинтівках, або розв’язували наплічник і перекладали вміщені в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися й доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо звичайно кадети або чотарі, забачивши вдалині кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.

Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно запропонував воякам підвестись, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.

Тим часом поручник Дуб отямився від безперестанної трусанини на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза і почав гукати щось до вояків зі штабу роти, які бадьоро йшли поруч нього, бо всі вони, починаючи від Балоуна і закінчуючи Ходоунським, склали свої наплічники на двоколку. І тільки Швейк хвацько крокував уперед з наплічником і гвинтівкою по-драгунськи через груди.