Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув навздогін Балоунові цілу в’язку дерев’яних шпильок і щодуху ревнув:

— Нажерися шпильок, тварюко!

Тим часом наверху вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Єврей-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — обірвав його капітан Заґнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, і я накажу тебе замкнути. Сидітимеш, аж доки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого єврея, а Швейк уже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, крім однорічного охотника Марека. Він як батальйонний історіограф використав затримку батальйону біля Жовтанців, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, мабуть, відбудуться в майбутньому. Поки що він робив начерки. До Швейкового приходу він устиг написати таке: «Якщо перед нашим духовним зором постануть усі герої, учасники битв біля села N, де пліч-о-пліч з нашим батальйоном боровся один батальйон N-ського полку і другий батальйон N-ського полку, ми побачимо, що наш N-ський батальйон проявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі N-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на N-ському відтинку».

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до охотника, — я вже знов тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав приємно зворушений охотник Марек. — Гм, справді смердиш тюрмою.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відображаю на папері геройських рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі «ени». Звертаю твою увагу на те, що ця буква здобула надзвичайне значення і в теперішній час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту, капітан Заґнер відкрив у мене ще й надзвичайний математичний хист. Мушу контролювати рахунки батальйону і на сьогодні прийшов до такого висновку, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб дійти якоїсь фінансової угоди зі своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки і після перемоги. Зрештою, це не має значення. Коли б нас навіть ущент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історикові зробили честь, дозволивши написати: «Батальйон знову кинувся на ворога, який вже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших вояків і штикова атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Кидається до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це один із найвизначніших моментів. Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: «Дістали, дорога жінко, по сраці. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу не вчи його говорити до чужих людей «тато». Це було б мені боляче». Цензура, очевидно, викреслить у листі «дістали по сраці», бо не зрозуміло, хто, власне, дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.

— Головне — ясно висловлюватися, — докинув Швейк. — Коли 1912-го року до святого Ігнатія в Празі приїхали місіонери, був між ними і один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким у небі не зустрінеться. На тій вечірній проповіді був присутній також один бляхар Кулішек. Після відправи він розповідав у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костелі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться на небі: то навіщо ж, каже Кулішек, таких людей пускати на амвон? Треба завжди висловлюватись ясно і виразно, а не якимись натяками. «У Брейшку» свого часу працював будівник льохів. Той, коли був трохи під мухою і йшов після роботи додому, мав звичку зупинятися в одній нічній кав’ярні, де цокався з незнайомими людьми, причому завжди примовляв: «Ми на вас, а ви на нас...» За це одного разу якийсь чемний пан з їглави заїхав йому чемно в пику, та так, що аж зуби посипалися. Власник кав’ярні, вимітаючи вранці ті зуби, покликав свою дочку, ученицю п’ятого класу народної школи, і спитав її, скільки зубів має в роті доросла людина. А оскільки дочка цього не знала, то він вибив їй два зуби, а на третій день дістав листа від будівника льохів. Той вибачався за всі неприємності, які йому завдав. Він, мовляв, не хотів сказати нічого грубого, але публіка його не зрозуміла, бо, власне, ця фраза має звучати так: «Ми на вас, а ви на нас сердитесь?» Хто говорить якісь двозначності, повинен їх наперед обмірковувати. Відверта людина, яка що думає, те й говорить, рідко дістає по пиці. А коли на її долю і випадає пара ляпасів, то така людина взагалі буде поводитись дуже обережно і в товаристві радше триматиме рот на замку. Правда, про такого думають, що він теж хороший, як та собака на морозі і теж не раз дають йому доброго бобу. Проте це все залежить від його розважливості і витримки. Тут він сам мусить врахувати, що він сам, а проти нього багато людей, які почуваються ображеними, і якщо встряти з ними в бійку, то йому накладуть удвічі більше. Отож така людина мусить бути скромна й терпелива. В Нуслях живе один пан на прізвище Гаубер. Якось у неділю він повертався з прогулянки від Бартунькового млина, і на шляху в Кундратицях його помилково штрикнули ножем. З тим ножем він і прийшов додому. Жінка, скидаючи з нього піджак, зручно витягла той ніж зі спини, пополудні уже краяла ним м’ясо на гуляш. Ніж був із золінгенської сталі[563] і чудово нагострений, а вдома у них ножі завжди були пощерблені й тупі. Потім їм заманулося мати цілий комплект таких ножів, і вона щонеділі посилала чоловіка до Кундратиць на прогулянку, але він був такий скромний, що ходив тільки в Нуслі до Банзетів. Він добре знав, що коли він сидить у них на кухні, то його скоріше викине сам Банзет, аніж