Пуаро веде слідство - Агата Крісті

Філіп Ріджвей гнівно блиснув очима на Пуаро, і той замахав руками, перепрошуючи.

– Таке трапляється, запевняю вас! Гаразд. Папери викрали з валізи. Що злодій зробив із ними? Як йому вдалося зійти на берег із паперами за пазухою?

– О так! – вигукнув Ріджвей. – Саме так. Як це йому вдалося? Охороні повідомили про крадіжку, і кожнісіньку живу душу, яка сходила на берег, перевіряли так, що мало волосинки на голові не перераховували!

– А пачка цінних паперів, думаю, була грубенька?

– Очевидно, що так. І її не могли сховати на кораблі – зрештою, ми знаємо, що за півгодини після прибуття «Олімпії» їх було продано в порту, задовго до того, як я почав надсилати телеграми і вказувати суми. Один брокер божиться, що купив кілька цінних паперів іще до того, як «Олімпія» зайшла в гавань. Але не можна ж надіслати документ повітрям!

– Не повітрям, звичайно. До корабля підходили буксири?

– Тільки службові, і вже після того, як ми підняли тривогу і почали всіх перевіряти. Я сам стежив за тим, щоб пачку з цінними паперами не передали через буксир. Це жах, мосьє Пуаро, я просто божеволію! Поповзли вже чутки, що це я сам украв ті папери!

– Але ж вас також обшукали перед сходженням на берег, правда? – м’яко спитав Пуаро.

– Так.

Молодик спантеличено вирячився на детектива.

– Ви ж розумієте, до чого я хилю? – спитав Пуаро, таємниче всміхаючись. – А тепер я хотів би поспілкуватися з працівниками банку.

Ріджвей витяг візитку й нашкрябав на ній кілька слів.

– Покажіть це швейцарові, і мій дядько негайно прийме вас.

Пуаро подякував, попрощався з міс Фаркуар, і ми разом вирушили в головну контору Англо-Шотландського банку. Показавши візитку від Ріджвея, ми пройшли вслід за швейцаром через лабіринт рахівниць та столів, крізь рій службовців, які приймали й видавали платежі, аж до маленького кабінету на другому поверсі, де нас прийняли співдиректори. Це були два сухенькі дідусі, які посивіли, керуючи банком. Містер Вавасур мав коротку білу бороду, а містер Шоу був гладенько поголений.

– Я так розумію, ви приватний детектив? – запитав містер Вавасур. – Гаразд, гаразд. Ми, звісно, повідомили про крадіжку в Скотленд-Ярд. Справу веде інспектор Макніл. Думаю, це дуже здібний офіцер.

– Я в цьому певен, – чемно відказав Пуаро. – Дозволите поставити вам кілька запитань? Від імені вашого небожа. Про замок, що його ви замовили в Габбса.

– Я особисто робив замовлення, – сказав містер Шоу. – Ніколи не довірив би цієї справи якомусь службовцеві. Ключі є лише в містера Ріджвея, у мене та мого колеги.

– І до них ніхто не має доступу?

Містер Шоу повернувся до містера Вавасура.

– Думаю, я не помилюся, якщо скажу, що ключі лежать у сейфі відтоді, як ми поклали їх туди двадцять третього, – сказав містер Вавасур. – Мій колега, на жаль, два тижні тому захворів – якраз у той день, коли Філіп поїхав. Він щойно видужав.

– Гострий бронхіт – це вам не жарти для людини мого віку, – сумно мовив містер Шоу. – На бідного містера Вавасура навалилося стільки роботи за моєї відсутності, і тут ця історія з викраденням…

Пуаро поставив іще кілька запитань. Я бачив, що він хоче з’ясувати, наскільки близькі стосунки були між дядьком і небожем. Відповіді містера Вавасура були короткі й формальні. Його небіж був довіреною особою банку і не мав боргів або фінансових труднощів, принаймні дядькові про це не було відомо. Раніше йому вже довіряли схожі завдання. Зрештою нам чемно натякнули, що час іти геть.

– Я розчарувався, – зізнався Пуаро, коли ми вийшли надвір.

– Ви хотіли витягти з них більше? Та це ж два нуднющі старигані.

– Я розчарувався не тому, що вони нудні, mon ami. Я й не розраховував побачити в директорському кріслі «безжалісного ділка з гострим поглядом», як пишеться в ваших улюблених пригодницьких романах. Ні, мене розчарувала ця справа – вона виявилася надто проста!

– Проста?

– Так, хіба вам вона не здається дитячою забавкою?

– То ви знаєте, хто вкрав цінні папери?

– Знаю.

– Але ж тоді.. ми мусимо… чому…

– Заспокойтеся й не метушіться, Гастінґсе. Поки що ми нічого не будемо робити.

– Але чому? Чого ви чекаєте?

– Чекаю на повернення «Олімпії». Вона має прибути з Нью-Йорка у вівторок.

– Але якщо ви знаєте, хто вкрав цінні папери, чого чекати? Він може втекти.

– На безлюдний острів, де його ніхто не дістане? Ні, mon amі, тамтешнє життя не припало б йому до смаку. А чого я чекаю? Еh bien, для гострого розуму Еркюля Пуаро ця загадка виявилася проста, але для інших, яких Бог не обдарував так щедро, – наприклад, для інспектора Макніла – усе не так очевидно. Їм доведеться ще трохи поворушити мізками, щоб скласти докупи всі факти. Я дуже поблажливо ставлюся до менш обдарованих людей!

– Господи, Пуаро! Знаєте, я віддав би круглу суму, тільки щоб побачити, як ви колись сядете в калюжу – хоча б однісінький раз! Ви неймовірно самовпевнені.

– Не сердьтеся, Гастінґсе. Іноді мені здається, що ви мене майже ненавидите! І тоді тягар геніальності здається мені заважким.

Мій маленький друг зітхнув так тяжко, що я аж засміявся.

У вівторок ми виїхали швидким потягом у Ліверпуль. Пуаро вперто відмовлявся казати мені, кого він підозрює – або ж про кого знає напевне. Він тільки знай потішався з мене, що я ніяк не проясню для себе всю ситуацію. Я ж не опускався до сварок і ховав власну цікавість за маскою гордовитої байдужості.

Прибувши нарешті до причалу, біля якого колихався на хвилях величезний трансатлантичний лайнер, Пуаро енергійно взявся до справи. Поговорив із чотирма стюардами, в кожного з яких запитував про свого друга, який плив у Нью-Йорк 23-го.

– Старенький джентльмен в окулярах. Дуже хворий, майже не виходив із каюти.

За описом з’ясувалося, що це був містер Вентнор, який займав каюту С24 по сусідству з каютою Філіпа Ріджвея. Я був у захваті, хоча навіть не уявляв, як Пуаро довідався про існування містера Вентнора, ба навіть про його зовнішність.

– Скажіть, – вигукнув я, – цей джентльмен спустився на берег одним із перших після прибуття у Нью-Йорк?

Стюард похитав головою.

– Навпаки, сер, він покинув корабель майже останнім.

Я розгублено відійшов. Пуаро переможно заусміхався в мій бік. Він подякував стюарду (в цю мить у його смугасту кишеню опустилася хрустка банкнота), і ми вирушили