Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– Містер Гейверінґ, я не помилився? Мене прислали з Лондона розслідувати справу, і якщо ви не заперечуєте, сер, я хотів би з вами поговорити.

– Моя дружина…

– Я вже поспілкувався з вашою чарівною половинкою, сер, і з економкою. Не затримаю вас надовго, бо поспішаю повернутися назад у село, адже тут я вже побачив усе, що слід було побачити.

– Я сам досі нічого не знаю, тому…

– Так-так, – заспокоїв його Джепп, – я хочу обговорити з вами тільки одну-дві детальки цієї справи. Капітан Гастінґс мене знає, він зараз підніметься і скаже всім домашнім, що ви приїхали. До речі, капітане, ви тут зі своїм найліпшим другом?

– Він у ліжку, хворий на грип.

– Справді? Співчуваю. Ви тут як віз без коня – без вашого видатного детектива, правда?

Проковтнувши цей невдалий жарт, я знову рушив до будинку. Подзвонив у дзвінок, бо Джепп устиг зачинити за собою двері. За якусь мить вони знову розчинилися, і на порозі стала немолода жінка, вбрана в чорне.

– Містер Гейверінґ підійде за хвилину, – пояснив я, – з ним спілкується інспектор. Я приїхав із Лондона разом із вашим хазяїном, щоб розслідувати вбивство. Розкажіть мені, будь ласка, що трапилося минулої ночі.

– Заходьте, сер. – Економка зачинила за мною двері, і ми опинилися в напівтемному передпокої. – Той чоловік приїхав учора вже після вечері. Я впустила його, і він сказав, що хоче поговорити з містером Пейсом, сер, а оскільки він балакав із таким самим акцентом, то я подумала, що той джентльмен – друг містера Пейса з Америки. Я провела його в кімнату для зброї, а тоді піднялася, щоб покликати містера Пейса. Той чоловік не назвався, і тепер я розумію, що це було досить дивно. Я сказала про нього містерові Пейсу, і він, здається, подивувався, але сказав хазяйці: «Вибач, Зоє, піду подивлюся, що від мене хоче цей гість». Містер Пейс пішов у кімнату зі зброєю, а я вернулася на кухню, але потім почула гучні голоси, ніби вони сварилися, і пішла в передпокій. Тоді ж вийшла і хазяйка, а потім пролунав постріл і запала страшенна тиша. Ми обидві кинулися до кімнати, але двері були замкнені зсередини, і нам довелося оббігти будинок, щоб дістатися до вікна. Воно було розчинене, а всередині лежав містер Пейс, він стікав кров’ю.

– А куди подівся його відвідувач?

– Певно, втік через вікно, поки ми добігли.

– І що було далі?

– Місіс Гейверінґ послала мене кликати поліцію. Мені довелося пройти пішки п’ять миль. Я привела їх сюди, і констебль залишився на ніч, а зранку прибув джентльмен із лондонської поліції.

– Яким був на вигляд той чоловік, що попросив вас покликати містера Пейса?

Економка задумалася.

– Він мав чорну бороду, сер, був немолодий, одягнений у світлу куртку. Крім того, що той чоловік говорив із американським акцентом, я нічого дивного в ньому не помітила.

– Зрозуміло. А можна тепер поговорити з місіс Гейверінґ?

– Вона нагорі, сер. Покликати її?

– Так, будь ласка. Скажіть їй, що містер Гейверінґ надворі з інспектором Джеппом, а джентльмен, який приїхав з ним із Лондона, хоче з нею поспілкуватися, і то якнайскоріше.

– Добре, сер.

Мені нетерпеливилося дізнатися всі факти. Джепп почав розслідування на кілька годин раніше, і тепер, коли він так поспішав звідси поїхати, мені дуже хотілося наступити йому на п’яти.

Місіс Гейверінґ не змусила довго на себе чекати. За кілька хвилин я почув легкі кроки на сходах і, підвівши очі, побачив дуже гарну молоду жінку, яка спускалася до мене. Вона була вдягнена в яскраво-червоний вовняний светр, що чудово підкреслював її худорляву, як у хлопчика, статуру. На темному волоссі виднілася червона шкіряна шапочка. Навіть недавня трагедія не змогла притлумити краси й енергії цієї жінки.

Я відрекомендувався, і вона квапливо кивнула.

– Звісно, я чула про вас і про вашого колегу, мосьє Пуаро. Ви разом робите неймовірні речі, правда? Мій чоловік вчинив дуже мудро, що привіз вас одразу. Тепер ви будете ставити мені запитання? Це ж найпростіший спосіб дізнатися все, що вам потрібно, про нашу жахливу подію?

– Дякую, місіс Гейверінґ. О котрій годині прибув той незнайомець?

– Мабуть, ближче до дев’ятої вечора. Ми якраз повечеряли й сиділи за кавою та цигарками.

– Ваш чоловік уже виїхав у Лондон?

– Так, він пішов на потяг, що від’їжджає з нашої станції о 18 : 15.

– До станції він їхав на машині чи йшов пішки?

– Нашої машини тут немає. З Елмерз-Дейлу прибув автомобіль, щоб вчасно його довезти.

– Містер Пейс поводився як завжди?

– Точнісінько. Абсолютно нормально.

– А тепер опишіть, будь ласка, вашого відвідувача.

– Боюся, що не зможу. Я його не бачила. Місіс Міддлтон провела його одразу в кімнату для зброї, і тільки після того піднялася покликати дядька.

– І що сказав дядько?

– Він, здавалося, стривожився, але одразу пішов. Минуло не більше п’яти хвилин, поки я почула гучні голоси і збігла в передпокій, де мало не стукнулася лобом із місіс Міддлтон. Тоді ми почули постріл. Кімнату для зброї було замкнено зсередини, і нам довелося обійти будинок, щоб дістатися до вікна. Звичайно, поки ми ходили, злочинець встиг утекти. Мого бідного дядька, – її голос затремтів, – застрелили просто в голову. Я одразу побачила, що він мертвий. І послала місіс Міддлтон покликати поліцію, а сама нічого не чіпала, щоб усе лишилося так, як є.

Я схвально кивнув.

– Із якої зброї стріляли?

– Я можу тільки здогадуватися, капітане Гастінґс. На стіні висіло два револьвери, що належать моєму чоловікові. Один із них зник. Я вказала на це поліції, і вони забрали другий револьвер із собою. Коли дістануть кулю, думаю, зможуть сказати точніше.

– Можна пройти в кімнату для зброї?

– Звичайно. Поліція вже закінчила там працювати. Але тіло забрали.

Вона провела мене на місце вбивства. Аж тут у вітальню зайшов містер Гейверінґ, і його дружина, швидко перепросивши, кинулася до нього. Я залишився вести розслідування на самоті.

Мушу сказати, що я швидко розчарувався. У детективних романах місця злочину аж кишать різними речовими доказами, але в цій кімнаті не знайшлося нічогісінько, що привернуло б мою увагу, – крім широкої кривавої смуги на килимі, куди, мабуть, упав підстрелений чоловік. Я роздивився все дуже уважно і навіть кілька разів сфотографував кімнату маленьким апаратом, який привіз із собою. Також розглянув землю під вікном, але вона була така затоптана багатьма ногами, що я зрозумів: час на неї гаяти не варто.