Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– А мої черевики, – стогнав він, – Гастінґсе, ви тільки погляньте. Черевики з найякіснішої шкіри, такі завжди чудові й осяйні. Тепер всередині вони повні піску, і він страшенно муляє ноги, а ззовні – в пилюці, і вона жахливо муляє мені очі! А ще від цієї спеки мої вуса звисають – висять як ганчірки!

– Але ж подивіться на сфінкса, – я намагався відволікти Пуаро, – навіть я відчуваю його таємничість і шарм!

Пуаро невдоволено втупився в кам’яну фігуру.

– Він теж нещасний, – заявив мій друг. – Та і як тут будеш щасливий, коли тебе наполовину засипано піском і брудом. О, цей бридкий пісок!

– Зачекайте, але ж у Бельгії теж багато піску, – нагадав я, і перед моїми очима постала жахлива відпустка, проведена в Нок-сюр-Мер посеред «Les dunes impeccables»73, як було написано в путівнику.

– Але ж не в Брюсселі, – відрубав Пуаро, а тоді трохи прихильніше подивився на піраміди. – Вони, безперечно, правильної геометричної форми, але ж яка жахливо нерівна поверхня! І пальм я зовсім не люблю. Не могли їх хоча б рядами посадити!

Я перебив потік його скарг, нагадавши, що нам пора готуватися до подорожі на розкопки. Ми мали їхати туди на верблюдах, і терпеливі тварини чекали на нас, ставши на коліна, а поруч метушилося кілька колоритних хлопців-погоничів на чолі з балакучим проводирем та перекладачем.

Дозволю собі пропустити частину оповіді, в якій ідеться про поїздку Пуаро на верблюді. Вона почалася зі стогонів і ламентацій, а закінчилася трагічним розмахуванням руками й апелюванням до Діви Марії та всіх святих, яких він тільки зміг згадати. Зрештою Пуаро здався і зліз із величної тварини, пересівши на звичайнісінького віслюка. Втім, мушу визнати, що верблюд у галопі – непросте випробування для новачка. У мене теж після поїздки три дні спина була дерев’яна.

Нарешті ми прибули на місце розкопок. Нас зустрів обгорілий на сонці чоловік із білою бородою, в білому одязі й білому капелюсі.

– Мосьє Пуаро і капітан Гастінґс? Ми отримали телеграму від вас. Пробачте, що не змогли зустріти вас у Каїрі. Трапилася подія, що повністю зруйнувала наші плани.

Пуаро зблід. Його рука, що вже тягнулася була за щіткою для одягу, зависла в повітрі.

– Ще одна смерть? – видихнув він.

– Так.

– Сер Ґай Віллард? – скрикнув я.

– Ні, капітане Гастінґс. Мій американський колега, містер Шнайдер.

– Причина? – строго спитав Пуаро.

– Правець.

Я зблід. Повітря навколо, здавалося, наповнилося чимось невидимим і зловісним. У голову стрелила страшна думка: раптом наступним буду я?

– Mon Dieu, – дуже тихо проказав Пуаро. – Нічого не розумію. Це жахливо. Скажіть мені, мосьє, ви впевнені, що то був правець?

– Думаю, ні. Але доктор Еймз розкаже вам більше, ніж можу сказати я.

– А, так ви не лікар?

– Мене звати Тоссвілль.

Отже, це був фахівець із Британського музею, про якого нам розказувала леді Віллард. Він одразу здався мені дуже серйозним і солідним.

– Ходімо за мною, я проведу вас до сера Ґая Вілларда. Він дуже просив, щоб йому негайно повідомили про ваше прибуття.

Услід за містером Тоссвіллем ми пройшли через табір до великого намету. Відхиливши завісу, побачили всередині трьох чоловіків.

– Прибули мосьє Пуаро та капітан Гастінґс, – оголосив містер Тоссвілль.

Наймолодший чоловік скочив на ноги і підбіг до нас. Його імпульсивність нагадала мені манери його матері. Він іще не встиг так сильно обгоріти, як інші, і через це, та ще через зморшки тривоги в кутиках очей, видавався старшим за свої двадцять два роки. Тягар відповідальності явно гнітив його.

Віллард відрекомендував нам двох чоловіків, які були з ним у наметі: доктора Еймза, серйозного чоловіка трохи за тридцять із першою сивиною на скронях, і містера Гарпера, секретаря, приємного стрункого молодика в рогових окулярах.

Ми кілька хвилин поговорили про якісь дрібниці, а тоді секретар вийшов із намету. За ним поспішив і містер Тоссвілль, тож ми залишилися вчотирьох із сером Ґаєм і доктором Еймзом.

– Прошу вас, питайте все, що вам треба, мосьє Пуаро, – сказав Віллард. – Нас дуже приголомшила серія дивних трагедій, але ж хіба це не… не може бути просто збіг?

Голос молодика тремтів: видно було, що він сам не вірить у власні слова. Я помітив, що Пуаро дуже уважно розглядає сера Вілларда.

– Ця справа дуже важлива для вас, правда?

– Надзвичайно. Хай би що сталося, хай би які результати ми отримали, робота триватиме. Знайте це.

Пуаро повернувся до другого чоловіка.

– А ви що на це скажете, monsieur le docteur?74

– Ну, – повільно мовив лікар, – я від участі в розкопках не відмовляюся.

Пуаро насупив брови.

– Тоді, évidemment, нам треба зрозуміти, як діяти далі. Коли саме помер містер Шнайдер?

– Три дні тому.

– Ви певні, що то був правець?

– Абсолютно.

– Може, це було отруєння стрихніном, наприклад?

– Ні, мосьє Пуаро. Розумію, до чого ви хилите, але це був класичний правець.

– Ви вводили йому імунну сироватку?

– Звичайно, вводив, – сухо відказав лікар. – Ми зробили все, що могли.

– Імунна сироватка у вас була при собі?

– Ні, нам її привезли з Каїру.

– У таборі були ще випадки правцю?

– Ні, жодного.

– Ви певні, що містер Блейбнер помер не від правцю?

– Цілковито певен. У нього була подряпина на великому пальці, в яку потрапила інфекція, і почалося зараження крові. Визнаю, нефахівцеві ці хвороби можуть видатися схожими, але насправді це абсолютно різні випадки.

– Отже, маємо чотири смерті, кожна не схожа на іншу. Серцевий напад, зараження крові, самогубство і правець.

– Саме так, мосьє Пуаро.

– Ви певні, що немає нічого, що могло б їх пов’язати?

– Перепрошую?

– Скажу прямо. Ніхто з цих чоловіків не робив такого, що можна було б потрактувати як неповагу до духу Менгер-Ра?

Лікар здивовано витріщився на Пуаро.

– Ви говорите дурниці, мосьє Пуаро. Невже ви повірили в усі ці пустопорожні розмови?

– Нонсенс, – сердито процідив Віллард.

Пуаро сидів спокійно і тільки блискав на всіх котячими зеленими очима.

– То ви в це не вірите, monsieur le docteur?

– Ні, сер, не вірю, – пристрасно вигукнув лікар. – Я науковець і вірю тільки в те, чому вчить наука!

– Невже у древньому Єгипті не було науки? – м’яко спитав Пуаро. Він не чекав на відповідь,