Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Приблизно за годину опісля нашого діалогу у супроводі медсестри приймального відділення і нашого старого знайомого — елегантного чоловіка — на каталці привезли діда. Його худе виснажене обличчя, покрите білою щетиною, і жилувата шия, що виглядала з-під лікарняної сорочки, вказували на тривалість і тяжкість захворювання. Я мимохіть перевів погляд на його доглянутого сина. Чим же ця стара людина не догодила своєму нащадкові? Тим, що дуже довго затрималася на цьому світі? А сам удає з себе такого турботливого — бач, як старається: поправив на хворому ковдру, що збилася. Гаразд, без емоцій. Треба стежити за розвитком подій.

Віктор Тихонович, вийшовши з кабінету, покликав до себе Вербового.

– Ігорю Петровичу, пішли оглянемо хворого.

Вони зникли в палаті № 12а, а я почав чекати Ігоря в ординаторській. Десь за півгодини лікар нарешті з'явився.

— Що там?! — накинувся я на нього з таким запалом, що він аж відсахнувся.

— Де?

— Ну, хворий цей, дід!

Ігор подивився на мене співчутливо.

— Якщо ти так реагуватимеш на кожного нового хворого, то не знаю, як у тебе, а у мене точно інфаркт буде.

Я трохи послабив напругу. «І справді, — не можна так відверто виказувати свою зацікавленість, детектив ти капловухий!» — розсердився я на себе.

А Ігор розповів.

— Не дід, а підручник з терапії. Звичайно, з додатком довідників вузьких спеціальностей. Але зараз переважає серцево-легенева патологія. Підлікуємо, зрозуміло, хоча… І чого я в педіатри не пішов? Там такі пацієнти «вдячні» — вони видужують! Недаремно наша терапія — «Терра піа» — перекладається як «закопую в землю». Метод такий був раніше. Напевно, від усіх внутрішніх хвороб. Та й зараз зрідка його застосовують у народі при ураженні блискавкою.

Ігор іноді такі перли видає! У ньому точно філософ помер. А чому «помер»? Живе. Правда, трохи задавлений, але все одно проривається зрідка. І наша професія цьому дуже сприяє.

— А що це за птах такий важливий?

— Хто?

— Син його.

— А! Начальство треба знати в обличчя. Працівник виконкому Півнєв Іван Сергійович. Хоча це він для нас начальник, а перед хворобами й смертю ми всі рівні. Як у лазні. Ні тобі медалей, ні тобі регалій. До речі, про смерть. Все її уявляють страшною потворною старою з косою, а ось мій давній знайомий, Юрій Григорович, тренер з велоспорту, стверджує зовсім інакше, бо має на це підстави. Йому вже за п'ятдесят, але він ще міцний фізично, підтягнутий, стежить за собою. А вуса у нього (предмет його особливої чоловічої гордості) — завжди акуратно підстрижені. Він дівчат тренує і, мабуть, займається з ними не тільки спортивними вправами. А нещодавно прибіг до мене переляканий, блідий і… без вусів!

— Що таке? — питаю.

– Ігорю Петровичу, — промовляє, — треба серце перевірити. Сьогодні вночі ледве не вмер.

І розповів таку історію.

Мешкають вони в трикімнатній квартирі. Поки діти були маленькі (а їх у нього двоє), площі цілком вистачало. Але зараз син одружився, привів невістку, є вже онук. Та й донька вже на порі. Удома — не повернешся. Ось він і найнявся в училищі, де працює, вночі чергувати. Вдома стало просторіше, і він себе відчуває вільготно. Дружина його не контролює. Не життя, а малина. Приходить до своїх раз на тиждень — і знову на роботу. А в ту ніч наш вартовий заснув пізно, стомившись після нелегких тренерських праць.

— Відчуваю під ранок, — розказує, — груди мені щось здавило, ніби навалився хто. Не можу ні вдихнути ні видихнути. Все, вмираю. І раптом бачу перед собою… оголену жінку. Така вона неймовірно красива! Само втілення мого ідеалу жіночої краси: і обличчя, і волосся, і груди, і статура. Душа моя так і потягнулася до неї. А вона чарівно посміхається:

— Ну що, Юрію Григоровичу, нагулявся? Пішли тепер зі мною.

Я знаю звідкись, що це смерть моя, і хочу з нею йти, але якимось краєчком свідомості чіпляюся за земні справи.

— Мені б доньку заміж віддати, влаштувати її в житті. Я — потім…

— Ну добре, — погодилася вона. — Тільки вуса свої збрий, — скривилася красуня, — не подобаються вони мені.

І раптом зникла. Серце відпустило, ніби хто кулак розтулив. І задихалося легко так, вільно. Я відразу прокинувся. Пішов поголився — і до Вас, Ігорю Петровичу, перевірятися.

— Нічого страшного, — закінчив Ігор, — серце у нього здорове. Душу свою треба берегти.

Робочий день наближався до кінця. Діда влаштували в палату № 12а, і медсестри вже почали виконувати лікарські призначення. Ігор вийшов у якихось справах, а я сидів на дивані в ординаторській, блаженно витягнувши ноги. Після всієї робочої метушні, нервувань, приємно було усвідомлювати, що на тебе чекають затишне родинне коло і напівзабуті, але такі улюблені домашні вареники. Ось, напевно, на такій сентиментальній хвилі, на такому настрої і ловляться чоловіки в тенета подружнього життя. Ну, мені ще рано думати про це, так що погріюся поки що біля чужого вогнища.

Розмовляти з Вікторією по телефону з ординаторської я не ризикнув — ще хтось підслухає часом, тому по дорозі до будинку Ігоря, коли він скуплявся в магазині, я зателефонував їй з автомата. Слухавку довго ніхто не брав, я вже боявся, що зараз вийде Ігор і розмова не відбудеться. Але нарешті почувся глухий сонний голос Віки:

— Алло.