Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

class="book">А слідчий поклав теку на стіл, не поспішаючи дістав з внутрішньої кишені піджака гребінця, причесав своє світло-каштанове, зовсім не сиве волосся, хоча віку він був досить зрілого. Його зморшкуватий лоб, відвислі брижі на щоках і масивний ніс робили обличчя рельєфно виразним. Але воно було зараз непроникним і тому викликало у мене хвилюючу настороженість. Він почував себе досить упевнено в цьому кабінеті: всівся в крісло шефа, розкрив свою теку, дістав з неї листи чистого паперу, переклав їх копіркою, скріпив, узяв ручку і лише тоді, мигцем поглянувши на мене, недбало кинув:

— Сідайте, лікарю.

Я сів.

— Мене звуть капітан Касьянов Микола Тимофійович. Я — слідчий, — і, втупившись у мене похмурим проникливим поглядом, додав: — займаюся справою убитої медсестри Коритіної.

Записавши мої паспортні дані, він зіщулив очі і, підозріло оглянувши мене, поволі вимовив:

— Ну, розповідайте.

У животі моєму похололо, а в голові раптом закрутилося, ніби там щось відірвалося від своєї опори й піднялося вгору. Я навіть на мить втратив орієнтацію: де я? що я? І коли б не різкий телефонний дзвінок, що пролунав у кабінеті, я б, напевно, зараз почав відверто розповідати йому, як я в дитячому садку заховав плюшевого ведмедика, а в шкільного сусіда по парті стягнув ковбасу з бутерброда.

Микола Тимофійович узяв слухавку.

— Так. Ні. Це капітан Касьянов. Слідчий. Так. Ні, він буде за півгодини.

Було чутно, як у слухавці полегшено зітхнули.

Капітан знову втупився у мене, але цих декілька секунд мені вистачило, щоб прийти до тями.

— Ну то що, Василю Васильовичу?

— Що?

— Давно Ви знаєте убиту — медсестру Коритіну?

— Ні, я взагалі-то працюю тут лише кілька тижнів, — завовтузився я на стільці. — І всіх ще погано знаю.

— Що Ви можете сказати про неї?

— Ну що? Звали її Поліна Аркадіївна…

— Це я знаю.

— Я з нею працював тільки одну зміну.

– Її останнє чергування?

— Так.

— Скажіть, Василю Васильовичу, Вам не здалося в її поведінці щось дивним, незвичайним?

— Ні, не здалося.

— А чим вона займалася в ту ніч?

— Як завжди, виконувала лікарські призначення.

— Гарно виконувала?

— Взагалі-то, медсестрою вона була старанною, — пригадав я слова Циркуля.

— «Старанною» — це як?

— Ну, старалася все робити дбайливо.

— Старалася чи робила?

— Робила.

— Василю Васильовичу, а чому Ви в те чергування розсердилися на неї, навіть кричали?

— Я кричав?! — кров хлинула мені в обличчя.

— Або скажімо так: лаяли її.

— Ні, я не лаяв.

— А ось хвора Конєва з палати № 12а стверджує протилежне. Що Ви на це скажете?

Я замовк.

— Василю Васильовичу, введення слідства в оману може привести до негативних наслідків. Для Вас. Ви це розумієте?

Так, я розумів, але в мені закипала злість на цю людину, дратувала його манера розмовляти, ставити питання. І я вирішив всієї правди йому не розповідати.

— Так що ж там все-таки відбулося, Василю Васильовичу?

— Та нічого не відбулося. Просто в палаті № 12а у нас лежать тяжкохворі, які вимагають особливого спостереження. Жінці вночі стало зле, а медсестра мене до неї не покликала.

— А як Ви дізналися, що їй погано?

— Я сам зайшов у палату.

– І що?

– І зробив медсестрі зауваження, може, дещо в різкій формі.

— За що?

— Ну я ж говорю, за те, що вона мене не покликала до хворої.

— А чому вона Вас не покликала?

— Не знаю.

— Вона що, сама надавала допомогу?

— Поліна Аркадіївна виміряла артеріальний тиск і хотіла ввести папаверин.

— Медсестра має право сама проводити лікування?

— Взагалі-то, ні, але у хворої цей препарат записаний у листі призначення. Ми його застосовуємо при підвищенні артеріального тиску.

— А тиск був високий?

— Відносно. Сто шістдесят на дев'яносто. Для тієї хворої це не високі показники, і знижувати його до норми було не бажано.

— Вона ввела ліки?

— Ні.

— А якби ввела, хворій стало б гірше?

— Ні, просто, тиск трохи знизився б.

— Ви доповіли про це завідувачеві?

— Ні.

— Чому?

— А про що доповідати? Це наші робочі моменти, адже нічого не трапилося.

— Скажіть, Василю Васильовичу, а за складом характеру Ви людина запальна?