Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

У двері тихо постукали. Увійшла похнюплена Поліна Аркадіївна.

— Василю Васильовичу, — вона заплакала, — я Вас благаю, не говоріть нікому! Я сама не знаю, як це вийшло… У мене вдома неприємності, чоловік п'є… Якщо мене виженуть з роботи, мені нічим буде годувати дітей…

Мені було жаль її, я взагалі не можу дивитися на жінок, які плачуть, а з іншого боку — недобрі підозри не відпускали мене.

— Скажіть, Поліно Аркадіївно, — я не знав, як висловитися, — Ви робили це… ну… навмисно?

— Що Ви, Василю Васильовичу! Я просто сплутала! Я машинально взяла не ті ампули. Я Вас дуже прошу, заради моїх дітей! — заплакала вона.

— Гаразд, гаразд. Заспокойтеся. Це добре, що я випадково зайшов. А якби хвора померла?

Жінка мовчки схлипувала.

— Йдіть, займайтеся справами.

Вона підняла на мене благальні очі. Я відвів погляд.

— Добре, я нікому не скажу. Але надалі будьте уважні. Від нас залежить життя людини.

— Спасибі, Василю Васильовичу, — прошепотіла вона й вийшла.

Йдучи додому після чергування, я ввесь час думав про нічну подію. Ні, це не могло бути випадковістю. По-перше, ампули були-таки інші. По-друге, навіщо їх було так багато? Адже стан хворої не потребував інтенсивної терапії. Сто шістдесят на дев'яносто — цілком задовільний тиск при такому перебігу захворювання. А досвідчена медсестра не могла цього не знати. Інакше треба було терміново кликати лікаря. А вона, очевидно, чогось злякалася при моїй несподіваній появі. Але, йдучи, вона все ж таки не забула забрати з собою порожні ампули. Правда, одна залишилася у мене. Ні, вона діяла зі злим наміром. Але навіщо? Чим їй не догодила стара жінка? Швидше за все, вона діяла за чиєюсь вказівкою. Але чиєю? Хто цей таємничий «чорний доктор»?

Сьогодні вранці, доповідаючи на п'ятихвилинці, я крадькома поглядав на лікарів, щоб прослідкувати їх реакцію на результат мого чергування. Може, хтось з них чекав на щось інше? Але нічого підозрілого я не помітив, усе було як звичайно. То хто ж тоді, хто?!

Голова тріщала від подібних питань і безсонної ночі. Треба було скласти план подальших дій, інакше мені не заснути. А відпочити не завадило б, оскільки ввечері я знову заступав на чергування.

Від звернення в міліцію я зразу відмовився. Що я їм скажу? У нашому відділенні помирають хворі? Наївно й безглуздо. Медсестра сплутала ампули? А Ви куди дивилися? Хвора жива? Так у чому справа? Й обов'язково повідомлять головного лікаря, завідувача відділення. Віктор Тихонович, звичайно, обуриться, чому, мовляв, мені нічого не доповідаєте? А як йому скажеш, коли це може бути саме його рук справа? Марення якесь. І як працювати, якщо всіх колег підозрюєш у злочині? Отже, так. Сьогодні ввечері я знову працюватиму з Поліною Аркадіївною, викличу її в ординаторську і припру до стіни. У переносному, звичайно, сенсі. Якщо вона не скаже, за чиєю вказівкою діяла, я все повідомлю начальству! Ось так! Камінь з душі відразу спав, і я згадав, нарешті, про Віку. Сьогодні на п'ятихвилинці, як я не стримувався, але час від часу поглядав на неї і одного разу ми зустрілися поглядами. Вона посміхнулася мені очима. Шкода, що ми сьогодні з нею не побачимося. Коли ж закінчаться мої нічні зміни?

Але ввечері, прийшовши на роботу, я… застав Віку у відділенні.

— Привіт! — радісно сказав я. Після нашої прогулянки в парку ми були з нею на «ти».

— Привіт, — серйозно відповіла вона, хоча поруч нікого не було.

— А що ти тут робиш?

— Мене залишили в нічну зміну.

— Ти сьогодні працюватимеш зі мною?! — я розплився в усмішці. — А замість кого?

— Ти що, нічого не знаєш?!

— Ні, а що?

— Сьогодні вбили Поліну Аркадіївну!

У відділенні тільки й було розмов, що про смерть нашої медсестри. Навіть хворі притишеними голосами обговорювали цю новину. Що ж до мене, то я перебував у стані шоку. Просто не знав, що мені думати й робити далі. Або це ланцюг випадкових фатальних збігів, або це сценарій, написаний чиєюсь зловісною рукою.

У Віки мені вдалося лише дізнатися, що нещасну жінку знайшли у власній квартирі з перерізаним горлом. Потім, коли ми трохи звільнилися від роботи і сіли в коридорі за її столом, медсестра розповіла все, що знала. Поліна Аркадіївна, змінившись після чергування, поїхала додому. Все було як звичайно. Але син, що прийшов зі школі (він навчається у сьомому класі) виявив батька, як завжди, п'яного в яєчню, що спав у залі на дивані, а мертву матір — на кухні. Він кинувся до сусідів, ті викликали «швидку» і міліцію. Говорять, ніби на грабіж не схоже — нічого не взяли. Та там і брати було нічого. Чоловік усе вже пропив.

— Віко, розкажи мені про неї, а то я майже зовсім не знав її. Так, на п'ятихвилинках бачилися і вчора одну зміну відпрацювали разом.

Віка під враженням останніх подій була незвично серйозною.

— Про небіжчиків поганого говорити не можна, але ми зі Світланою (це напарниця моя),