Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Цього дня вранішній обхід я проводив саме з Вікторією. І так у мене все добре виходило, що я аж самому собі подобався. Моя медсестричка, чистенька, біленька, чітко відповідала на мої запитання про хворих, називала цифри температури, тиску. Я довше, ніж це було потрібно, оглядав хворих, роз'яснював їм результати аналізів і чув, як шепотілися хворі за нашими спинами: «Який уважний у нас лікар!». А я непомітно косився на Вікторію — чи вона чує? І так мені хотілося, щоб цей обхід не закінчувався, що я готовий був оглядати хворих з усього відділення.

Потім за столом чергової медсестри ми коригували з нею призначення. Вона сиділа близько від мене, а я сухим офіційним тоном давав розпорядження, і сам себе за це ненавидів. Вікторія вже почала підніматися, щоб йти у своїх справах, як раптом з мене несподівано навіть для самого себе вискочило моє задавлене, затиснуте друге «я». Воно відчайдушно чинило опір зовнішнім обставинам і шукало привід для нашого подальшого спілкування.

— Віко, а правда, що у вашому місті є фонтан, який говорить?

— Фонтан, який говорить? — дівчина від несподіванки знову сіла. — А! Так. Є. Тільки він — музичний.

— Ви його чули?

— Звичайно.

— А я ні.

— Хочете, я Вам розповім, де він розташований?

Не «покажу», а «розповім» — у мене впало серце.

— Та ні, я ще погано знаю місто.

— Я можу показати. Якщо хочете, то можна навіть сьогодні ввечері. Ви вільні?

— Так, я вільний! — це у мене пролунало так радісно, що Віка аж усміхнулася.

— Добре, тоді зустрінемося, скажімо, о двадцятій годині біля входу в парк.

— Домовилися.

Ах, як я люблю музичні фонтани! Усе життя б дивився і слухав. Яка в них дивно-чарівна мелодія: «Я мо-ожу показа-ати! Ви ві-ільні? Тоді давайте зустрі-інемося!» — «Так! Так! Я ві-і-ільний!».

Настрій мій попер угору. У кров хлинув адреналін, і бурхлива енергія завирувала у пошуках виходу та застосування. Прямуючи коридором, я вихопив у нашої санітарки Єфросинії Василівни відро з водою і, граючись, розмахуючи ним, поніс, а вона, дрібочучи за мною старечими ногами, забурмотіла збентежено:

— Та що це Ви, Василю Васильовичу! Якось-такось незручно виходить. Та я вже сама, облиште.

Наступною жертвою мого радісного божевілля стала старша медсестра Людмила Миколаївна. На своє нещастя вона трапилася мені з коробками медикаментів у руках. Охоплений невгамовним бажанням добрих справ, я кинувся до неї, вихопив ці коробки і… впустивши, розкидав їх по підлозі. Прожогом кинувся збирати, утелющив їх в руки приголомшеній, занімілій від мого нахабства жінці — і поспіхом зник в ординаторській. Але ніщо не могло зіпсувати мого настрою.

— Ти що такий задоволений? — запитав мене Ігор. — Листа з дому отримав?

— Ні, — розплився я в усмішці. — Просто.

— Авжеж — просто. Що трапилося?

— Справді, нічого. Фонтан іду дивитися.

— З Вікторією?

— Так. А як ти дізнався?

— Ну ось. Я попереджав. Жінки нас погублять. До речі, Наталія з Маринкою передавали тобі привіт. Запрошували ще в гості.

— Ні, сьогодні я не можу! — сказав я так, ніби у мене силою намагалися відібрати мій музичний фонтан.

— У будь-який час, коли захочеш. Маринка сказала: «Хай приходить до нас той дядечко Василь з повсякчасним днем народження.».

Увечері того ж дня я сидів у гуртожитку в повному відчаї. Мені нічого було одягти! Мої запрані джинси та штани від костюма явно не годилися для такої зустрічі. Та й сорочки здавалися мені сумовитими, такими, що надокучили. Потрібно було чимось відвернути Вікторію від моїх вареникоподібних вух, кучми неслухняного волосся, від рогових окулярів і взагалі… я зовсім не вартий такої чудової дівчини! В голові вже майнула боязка нікчемна думка замкнутися в кімнаті й нікуди не ходити. Ні, так не можна, вона ж чекатиме. А, втім, як говорив Ігор, треба бути самим собою. Хай вона побачить мене у всій моїй красі і… сама вирішує. Якщо я буду знехтуваний, то прийму це як належне і піду… з головою в роботу. Працюватиму і вдень і вночі, можливо, навіть сконаю від такого перенапруження, а їй нехай стане соромно за таке несправедливе ставлення до мене. Вона, звичайно, потім шкодуватиме про це, але буде вже пізно. Як говорив мій однокурсник Вітя Котляр: «Всі чоловіки — дурні, жінки — легковажні, а щастя — в праці!».

Після такого філософського висновку мені стало легше, я схопився, натягнув на себе свої старі, колись сині джинси, надягнув чорну сорочку і напахтився «Чорним драконом». Наприкінці, набравши повні груди повітря, я з силою видихнув з себе залишок сумнівів і вирушив на побачення.

Сказати, що купити Вікторії квіти мені вистачило розуму, — це означає не зрозуміти почуттів, які оволоділи мною. І розум тут, як завжди буває в подібних випадках, грає — на жаль! — не першорядну роль. Але зараз він був солідарний із моїм серцем. Та я, по суті, і не міг зробити інакше, тому що ще з дитинства моїм всевідаючим татом мені була втовкмачена незаперечна істина, що квіти для жінки мають якийсь особливий сенс, зрозуміти який до кінця нам, чоловікам, не дано, але знати й користуватися ним ми зобов'язані. «Квіти, — вчив мене батько, — це