Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Розмова перейшла в потрібне мені русло, але я раптом замовк, міркуючи, як би мені обережно, не викликаючи зайвих підозр, дізнатися від Ігоря усе необхідне. Він теж мовчав.

— Так, — погодився я з ним, — вже при мені там пару осіб померло. Остання — твоя Пономаренко.

Ігор Петрович просто кивнув.

— А тобі не здалася дивною її смерть?

— Тобто?

— Ну не повинна вона була померти.

— Усяке буває, — Ігор замислився. — Чесно кажучи, я і сам не чекав такого результату. Але Надія розповідала: розвинувся криз — і не вдалося врятувати.

— А того дня зять до неї не заходив?

— Зять? Ти думаєш, він міг її чимось засмутити? Вона що, не ладила із зятем? Хоча, зрозуміло, питання риторичне.

— Я думаю, зятьок міг нашкодити.

— Ні, — сказав доктор упевнено, — вдень вона ще була в моїй палаті, до неї ніхто не приходив.

— Мужчини! — покликала нас Наталя. — Йдіть до столу, все готове!

Потім ми сиділи за столом, обідали. Все пройшло нормально, не враховуючи того, що я все ж таки примудрився чвиркнути помідором на господаря і перекинути на стіл склянку з соком, чим викликав бурхливу радість у Маринки. Після чого ми подружилися, тому що вона визнала в мені свого.

Коли я буваю в гостях, то завжди прошу показати мені родинний альбом. Особливо люблю дивитися дитячі фотокартки. Так цікаво спостерігати, як наївні, простодушні чоловічки з милими личками перетворюються на знайомих тобі дорослих поважних людей. І господарі також люблять разом з тобою розглядати застиглі миті свого минулого а згадуючи, розповідати про себе. Так багато цікавого дізнаєшся тоді про них.

Ігор народився третім хлопчиком у сім'ї. Хоча батько працював на заводі (мама у цей час доглядала дітей) і отримував начебто непогано, але грошей завжди не вистачало. Одяг і взуття на хлоп'ятах горіли, як у вогні. Закінчивши школу і відслуживши в армії, старший брат поїхав на заробітки десь на Північ і там осів. Середній повернувся після служби в армії додому і пішов дорогою батька. А молодший мріяв про медицину. «Було у батька три сини: двоє розумних, а третій — лікар», — гірко жартував Ігор. — Брати заробляли достатньо, та й підкалимити завжди могли. А що у лікаря? Гола ставка. Ну, півтори. Пропадаєш увесь час на роботі, а отримуєш не зарплатню, а одні сльози. Але недарма кажуть, що медицина — не робота, а хобі. Дуже небагатьох може вона прогодувати, так що треба мати ще приробіток. Ось і змушені висококваліфіковані лікарі йти після роботи торгувати на базар різним шматтям замість того, щоб почитати літературу за фахом, підвищити свій професійний рівень. До анекдота доходить, — гарячкував Ігор. — У мене знайомий хірург — він до інституту закінчив ПТУ, столяр за спеціальністю, влаштувався за сумісництвом на фірму виготовляти… труни. Прибуткова робота!

Далі Ігор розповів романтичну історію їхнього з Наталкою знайомства. Після четвертого курсу інституту Ігоря з однокурсниками направили працювати в колгосп (тоді це була звичайна річ) допомагати працівникам сільського господарства. Розмістилися студенти-медики в наметах, харчувалися в похідній кухні. Романтика! А поряд стояв студзагін із педінстітуту. Увечері танці влаштовували під магнітофон, весело було. І ось одного разу після роботи прибігли знайомі дівчата-педагоги: «Мерщій, Ігорю, там нашій дівчинці на ногу важка лавка впала! Перелом! Вмирає! Рятуй!».

— Я, зрозуміло, побіг за ними, лікар, все ж таки! Дивлюся, сидить чорнява, кирпоноса дівчинка, вся в сльозах, перелякана.

— Ну так-таки й перелякана, ти як розповіси! — заперечила Наталка.

— А що, хіба ні? Звичайно, перелякана. Я ногу оглянув — перелому, звісно, ніякого немає, але забила сильно — йти не може. Довелося взяти її на руки, віднести в намет. Надав першу допомогу й пішов. От так ми й познайомилися з нашою мамою.

Останню фразу Ігор сказав для своєї донечки, яка так уважно слухала, що у неї аж ротик відкрився. Тато ніжно вказівним пальцем підвів їй нижню щелепу, але зубки все одно клацнули.

— Так він тебе врятував, мамо?

— Врятував, звичайно. Тато ж у нас лікар! Він усіх рятує. Особливо молоденьких дівчат, — лукаво додала дружина.

«Ні,- думав я, йдучи додому, — Ігор — гарний лікар, чудова людина. Ось і сім'я у нього яка славна. Не може він шкодити хворим. Стара недовірлива жінка понавигадувала всякого, а я підозрюю своїх колег у підлоті і навіть у злочині. Непорядно це, докторе», — сказав я сам собі.

І спалося мені цієї ночі спокійно та солодко.

Розповідаючи про Вікторію, Ігор влучив, так би мовити, у саме серце. Красунею вона не була. І слава Богу, тому що вони завжди здавалися мені зарозумілими, недоступними, та я їх, відверто кажучи, чомусь боявся. Вікторія була привабливою, вірніше, милою, від неї, як від бузку, йшов такий аромат свіжості, що у мене мліли руки. Чисте личко з ніжним підборіддям. Коротка стрижка, русяве волосся. Сама по-дівочи тонка, жвава. І медсестрою вона була грамотною та старанною. «Так, Василю Васильовичу. Добре, Василю Васильовичу». А тоді як обіллє синім окропом своїх очей, аж пузирі по спині схоплюються, і мурашки в туфлі