Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлеглі — на стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестри — Поліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидві — молоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритна — Вікторія, а інша — повненька, повільна — Світлана. Мені більше сподобалась Вікторія.

Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.

— Ну що? Почнемо, мабуть, — закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. — Надіє Миколаївно, доповідайте.

— Хвора в палаті № 12а померла.

Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.

— З чим лежала?

– Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.

У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:

— Як прізвище хворої?!

Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

— Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, — і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: — ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.

Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.

— Надіє Миколаївно, як вона померла?

Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

– Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії — № 12а. Що тільки не кололи — купірувати криз не вдалося. Дихали, качали — безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?

— Та ні. Я з нею вчора розмовляв.

Риндіна посміхнулася моїй наївності.

— Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.

— Розумієш, — говорив він мені, — ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш — хіба до смерті можна звикнути? — а ставишся до цього спокійніше, чи що.

— Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!

– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз — і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих — молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання — виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.

Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.

«Треба буде переговорити з її донькою! — промайнула розумна думка. — Та й до палати № 12а уважніше придивитися».

Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.

Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірніше — знесилений голос:

— Так.

— Це квартира Пономаренко?

— Що? А, так.

— А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?

— Це я.

— Вибачте, будь ласка, я — Василь Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.

— Говоріть.

— Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.

— Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.

— Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.

Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.

— Ну, добре, — нарешті вимовила вона, — мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка,