Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

як пароль, як сполучна ланка між двома світами — чоловічим і жіночим. І вже сам факт, що чоловік дарує квіти, говорить їй про багато що. Адже квіти — мов застиглі відчуття, мов згустки нашої душевної енергії. І жінки це тонко сприймають». Все так, я з цим повністю згоден. Але сама купівля квітів була для мене дуже обтяжливою і нелюбимою процедурою. Навколо такий розмай квіткової краси — а ти йдеш між барвистих рядів, як голий площею. Всі з такою радісно-агресивною нав'язливістю підсувають тобі свій товар, що хочеться схопити перший букет, на який упав погляд, і накивати звідси п'ятами. Добре, що у мене зараз обмаль грошей, а то б довелося скуповувати весь цей квітучий базар. Річ у тім, що я не умію відмовляти і часто отримую не найкраще, а, головне, не те, що мені потрібне.

Та цього разу мені пощастило. Наприкінці рядів, трохи осторонь, біля відра з пишними трояндами сидів сухорлявий, сивий дідок у старомодному піджачку. Коли я зупинився біля нього, він дав мені можливість обдивитися, а потім запитав:

— З якою метою хочете придбати квіти, дозвольте поцікавитися?

— Для дівчини.

— Додому запрошені на свято чи на побачення?

— На побачення.

— Тоді, вважаю, букет буде недоречним. Візьміть ось цю яскраво-червону троянду. Це саме те, що потрібне у Вашому випадку. І дозвольте дати ще одну пораду, вже не осудіть старого. Не соромтеся носити квіти. Тримаєте їх прямо. А то носять стеблами догори, наче курей общипаних.

— Дякую, — сказав я, віддаючи йому гроші. Такий гарний дідусь трапився.

Я був на місці за десять хвилин до призначеного часу. Вікторія ще не прийшла. Я роззирався на всі боки, але все одно вона з'явилася несподівано.

— Добрий вечір. А ось і я!

— Добрий вечір!

Віка була така незвичайно красива, що я очманів! У чорній короткій спідничці, яскраво-червоній блузці і на високих підборах. Уміло підведені очі та ледь напомаджені губи сяяли від її посмішки.

Я так довго дивився на неї, що дівчина зніяковіла.

— Це, напевно, мені? — Вікторія показала поглядом на троянду.

— Так, — отямився я і сунув їй в руки квітку.

— Дякую, — тихо сказала дівчина й уткнулася носиком в пелюстки. Потім, піднявши на мене радісні очі, запропонувала: — Ну що, підемо дивитися фонтан, що «говорить»?

— Підемо.

Надворі було ще світло, однак у парку вже гуляло багато молоді. Ми пішли по центральній алеї, що привела нас до фонтану. Але він… не працював.

— Його ввімкнуть, як стемніє, — пояснила Вікторія, — і він переливатиметься усіма кольорами під музику.

В очікуванні цієї події ми гуляли по парку і жадібно, з цікавістю розпитували і розповідали один одному про все на світі: яку хто любить музику, які фільми, який у кого улюблений колір і навіть які страви для кого найсмачніші.

— А я люблю капусту, — розповідав я. — У будь-якому вигляді: смажену, тушковану, і просто, в борщі, — я усміхнувся, пригадавши рідну домівку. — Мама завжди такі густі борщі варила. Мені всю гущу викладе, і він стає ріденьким, саме таким, як і потрібно для решти родини. Прямо-таки, симбіоз у сім'ї. У дитинстві навіть сон приснився. Йдемо ми з друзями кукурудзою, а вона виросла велика, густа. І раптом нам дорогу перегородили… коза з коровою. Корова — нічого, а коза єхидним таким голосом питає: «А ви капусту їли?». Всі промовчали, а я візьми та й ляпни: «Їли». Ех, вони за нами! Ми — тікати! Прокинувся, серце калатає! Але не наздогнали. Отак я за капусту трохи не постраждав, — сміявся я разом з Вікторією.

— А я свого часу через пристрасть до меду потрапила в халепу. Батьки мені багато їсти його не давали, стереглися, напевно, алергії. А я ж його так люблю! Якось вночі прокинулася води попити, а в кухні на столі виблискує блюдечко з медом! Я підскочила до нього і давай його наминати! І раптом усвідомлюю, що це, напевно, не мед, тому що в роті гірко і пече — спасу немає! Я як заволаю! Всіх на ноги підняла! А це, виявляється, тато гірчицю на столі залишив.

Ми радісно згадували події ще недавнього дитинства.

— Віко, — запитав я, — а як правильно звучить Ваше ім'я — Вікторія? А то я чув Вас називають і Віта, і Віка. Адже це різні імена. Вікторія — перемога, а Віта — життя.

— З моїм ім'ям- ціла історія, — посміхнулася дівчина. — У тата є друг — дядько Микола Катунов, вони ще з інституту дружать. Так от, коли у них було вже по двоє дітей, причому, в обох тільки дівчатка, наші мами знову завагітніли. І дядько Микола запевняв тата, що цього разу вже точно будуть хлопчики! Татові ворожили і по руці, і по крові, і по роках — ніби все сходиться. Вирішили, гаразд, хай будуть хлопчики. У Катунових народився Андрій, а у нас — я. А тато вже й ім'я придумав — Віктор. Так я стала Вікторією. Але все одно він мене любить. Тільки іноді зітхає: «Ех ти, мій невдалий хлопчику!».

З Вікою було цікаво, вона була простою та милою.

Вже стемніло і навколо фонтану в очікуванні водного феєрверку зібралося чимало народу. І коли нарешті пролунали акорди чудової музики, а з усіх боків бризнули і поринули вгору підсвічені різними кольорами струмені води, всі радісно завищали, заплескавши в долоні. А мені здавалося, що це душа моя співає і переливається всіма барвами веселки.