Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Так, звичайно.

— А як я Вас упізнаю?

Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.

— Ну, я високий, в окулярах, — пустився я манівцями, — буду у світлих джинсах, з дипломатом.

— Гаразд, тоді до зустрічі.

До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові — чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.

— Ви — Василь Васильович?

— Так, а Вас як звуть?

— Ніна.

— А по батькові, вибачте?

Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

– Іванівна.

Ми сіли.

— Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.

Вона закивала головою.

— Так, я знаю.

— Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.

Вона підняла на мене очі, повні сліз.

— А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.

— Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?

— Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

— Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.

— А що уточнювати? — вона замислилася. — Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.

— Ну а в чому була причина їхніх чвар?

Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.

— Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.

— Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?

— Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».

— А чим він займається?

— Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.

— Це він маму в лікарню поклав?

— Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.

— А хто, він не говорив?

— Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.

— Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

— Добре, — вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.

«Отже, що ми маємо? — роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. — Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привід — покласти її в лікарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,» — про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? — від обурення я навіть сів на ліжку. — Такого не може бути!» — але факт був фактом, його не заперечиш.

Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?

В одному детективі мені запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую гроші за те, що підозрюю тих, кого ні в чому запідозрити не можна». Отже, будемо підозрювати всіх. Хто у нас є з лікарів? Завідувач — Віктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я відразу викреслюю. Надію Миколаївну теж, вона — жінка, а мова йшла про чоловіка. Хоча смерть настала саме на її чергуванні. Та й звернутися «докторе» можна і до жінки-лікаря! Ні, як підозрювати всіх, так усіх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я більше спілкуюся, адже це була саме його хвора. Вирішено: збираю досьє на наших лікарів.