Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

віком явно за п'ятдесят років, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було коротко підстрижене (відома хитрість чоловіків, що комплексують з приводу своєї лисини, яка, на жаль, розростається). Він, посміхаючись, привітався за руку спочатку з головним лікарем, потім зі мною. Його пухка, м'яка долоня ковзнула по моїй враз спітнілій руці, і від цього я вкрай зніяковів. Моя основна проблема полягає в тому, що при зустрічі з незнайомими людьми (а з начальством і поготів), я пітнію і червонію найганебнішим чином, а мої вуха починають судомно сіпатися вперед, очевидно, інстинктивно бажаючи прикрити, як долонями, моє палаюче обличчя. Я не знаю куди подіти руки, стаючи то в позу «футбольної стінки», прикриваючи ними те, що зараз не потрібне, то зухвало схрещую їх на грудях, виставивши вперед ногу, або починаю ними розмахувати назад-вперед, піддуваючи нижньою губою повітря в обличчя. А ще я жахливо соромлюся свого прізвища і всіляко намагаюся уникати ситуацій, коли треба його вимовити. Та зараз це було невідворотньо.

— Ось, знайомтеся, — сказав головний лікар, — завідувач відділення Віктор Тихонович Шерстюк, а це Ваш новий співробітник — ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЛОПУХ!

Тут мої руки самі заходили ходором, а я в цей час необачно став дуже близько до столу, і вони ненароком збили письмове приладдя, яке з гуркотом разлетілося по столу. Ми із завідувачем кинулися разом його рятувати і глухо, але відчутно стукнулися головами. Я відскочив назад і з усієї сили наступив на ногу головному лікареві. Той, висмикуючи кінцівку, полетів спиною на шафу, на якій красувалася дивної роботи масивна декоративна ваза. Через мить вона зі страшним тріском розкололася у нього на голові. В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потім здивовано витріщилися очі, ніби кажучи: «Оце тобі, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся і впав на нього зі всього розмаху своїм хоч і худим, але важким тілом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лікар. Він вимовив поволі, але цілком упевнено, більше звертаючись до Віктора Тихоновича:

— Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

— Без жодних сумнівів, — похмуро підтвердив завідувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потім ми вирушили до ординаторської знайомитися з колегами.

— Це вже без мене, — якось напружено промовив нам головний… постраждалий і поспіхом чкурнув у своїх численних невідкладних справах.

В ординаторській — загалом невеликій кімнатці — якимсь дивом розмістилися диван, три столи (за двома з них зараз сиділи терапевти), гардероб і книжкова шафа, в якій зберігалася медична документація. На стіні висів негатоскоп для перегляду рентгенівських знімків. У кутку біля дверей була раковина.

За столом біля вікна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало відкинутій руці сиділа худорлява жінка-лікар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лікарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, підібране догори, і заспане набрякле обличчя видавали не першу молодість лікарки.

За іншим столом, одному з двох біля стіни зліва, сидів молодий чоловік років тридцяти з приємною посмішкою на обличчі. Темне волосся акуратно зачесане назад. Під халатом — біла сорочка з чорною краваткою.

Наша поява перервала їхню бесіду.

— Доброго ранку, — сказав Віктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. — Дозвольте представити вам нашого нового співробітника Василя Васильовича… е-е-е… — завідувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на мої руки, і відступив на безпечну відстань. — Він з нами працюватиме. А це — Надія Миколаївна Риндіна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лікарю за те, що він не подав мені руки (ми розташовувались все-таки далекувато один від одного). Не вистачало мені погрому ще й в ординаторській.

Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.

— Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?

— Хвора з палати № 12а померла.

— Що, знову?

— Ні, вона перший раз померла.

— Я кажу, знову палата № 12а? З яким діагнозом лежала померла?

— Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату № 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.

— Документи оформили?

— Так, все як годиться.

— На розтин направили?

— Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.

— Що ще?

— А так все нормально. Поступило троє хворих.

— Добре, готуйтеся до обходу.

І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.

— Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?

Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:

— Нічого, спрацюємося.

А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.

Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.

Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.

Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз,