Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Все.

— Так, не густо. А на роботі що? З ким спілкувалася? Куди ходила?

— Ходила кудись. Я ж не можу слідом за нею йти, у мене робота.

— Та-ак, — сказав я, зрозумівши, що від такої помічниці буде мало пуття. — Ну а у тебе що? — обернувся я до Віки.

– Ігор Петрович, — діловито почала вона, — після обходу був в ординаторській, потім його викликали на консультацію в ЛОР-відділення. Кілька разів заходив до завідувача, щось говорив наший санітарці Єфросинії Василівні, хвилин п'ятнадцять був у кабінеті старшої медсестри. Після роботи я пішла за ним. Він зайшов у кафе, купив пива і сів за столиком на вулиці. Причому сів так, що йому було все видно.

— А ти?

— Я сховалася неподалік за кіоском і хвилин з двадцать спостерігала за ним.

— А потім?

— А потім… він мене помітив.

– І що?

– І покликав до себе.

– І ти пішла?

— А що мені залишалося робити? Я сказала йому, що чекала на подругу.

— А він?

— Нічого, — винувато промовила Віка, — посадовив мене поруч, купив морозива, кави. Я пиво не люблю. Так ми з ним посиділи з годинку.

Хоча розповідь Вікторії була докладнішою, але вона мені чомусь ще більше не сподобалась.

– І що він розповідав?

— Веселив мене смішними історіями.

— Про Поліну Аркадіївну згадував?

— Так, мигцем.

— А далі?

— Йому треба було доньку з садочка забирати. Він посадив мене на маршрутку. Все.

— Та-ак, — знову сказав я, — класні розвідники. Значить, зробимо ось як. З метою конспірації, ви міняєтеся місцями. Тепер Віка стежитиме за Надією Миколаївною, а ти, Світлано, — за Ігорем Петровичем. Зрозуміло?

Дівчата мовчки кивнули.

– І ще. Не забувайте, що кращі очі жінки — це її язик.

— Як це? — здивувалася Світлана.

— Ну, в тому сенсі, — пояснив я, — що, крім спостереження, ви повинні обережно, не викликаючи підозр, розпитати медсестер, навіть хворих у відділенні про Поліну Аркадіївну, про лікарів. Можливо, випливе щось дивне, незвичайне. Ясно?

— Ясно.

Отож-то й є, що було нічого не ясно. А я ще дивувався, читаючи детективні романи, як це сищик до сих пір не здогадався, хто справжній вбивця? Адже все так просто й зрозуміло. І хотілося, як при читанні, зазирнути в кінець книги, щоб дізнатися, хто ж цей лиходій і чи живий головний герой? Стоп. Що значить, чи «живий головний герой»? Отже, мене теж можуть… убити? Осоружний колючий холод обдав мене з верху до низу. А чом би й ні? Якщо я плутаюся у них попід ногами, та ще хочу вивести їх на чисту воду, то, природно, вони можуть прибрати мене, для них це не проблема. А я ще втягнув у цю справу Віку й Світлану. Я подивився на дівчат, на їхні милі, наївні обличчя. Вони довірливо посміхалися мені. «Гаразд, хай буде, як має бути!» — вирішив я. А вголос сказав:

— Ну, що, дівчата, пішли їсти морозиво! Я пригощаю!

Вранці наступного дня на мене чекав черговий сюрприз. Взагалі-то в цьому слові, окрім несподіванки, припускається ще і якесь приємне значення, але в моєму випадку радісного було мало. І чому — ви зараз зрозумієте. Після п'ятихвилинки, коли нарешті пролунали завершальні слова шефа «всі вільні», прозвучала нова фраза, яка стосувалася вже особисто мене:

— Василю Васильовичу, затримайтеся, будь ласка.

Час, протягом якого всі залишали кабінет, я провів у напруженому очікуванні. Страшно не люблю невизначеність! У голові промайнуло декілька варіантів розвитку подій, і всі, безумовно, негативного плану. Але все виявилося зовсім іншим і набагато гіршим.

— Ви, звичайно, знаєте про те, — почав Віктор Тихонович, проходжуваючись біля столу, — що недавно загинула наша медсестра Поліна Аркадіївна. Слідчий, якому доручено вести цю справу, вже приходив до нас, розмовляв з усіма. Тепер йому треба поговорити з Вами. Він обіцяв бути о восьмій тридцять.

У цей момент у двері постукали.

— Аж ось і він. Легкий на поминки, — шеф вдався до чорного гумору.

І справді, двері прочинилися і в отворі з'явився чоловік середнього зросту у цивільному, з чорною шкіряною текою під рукою.

— Дозвольте?

— Так-так, заходьте, Миколо Тимофійовичу.

— Здоров'я бажаю.

— Здрастуйте, — поздоровкалися й ми.

— Доктор уже чекає на Вас. Розташовуйтеся в моєму кабінеті, а я, вибачте, залишу вас. Справи вимагають, — і завідувач із задоволенням ретирувався.

При появі слідчого я встав і тепер стояв, не знаючи, що мені робити далі. Руки я то зчіплював спереду, ніби захищаючись, то закидав їх приречено назад у позу ув'язненого.