Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

клали в лікарню і тут, так би мовити, прискорювали їхню кончину. Зрозуміло, за певну мзду. Тому що вони, бачте, заважають молодим: займають квартири, ховають гроші, затримують спадщину й таке інше. А так — тишком-нишком, все як годиться. І самі не мучаться, й іншим не перешкоджають.

Ну, вийду я, припустимо, на цього зятя. У кращому випадку він скаже: «Так, домовлявся з дільничним лікарем, а як же? Без його направлення не можна». А в гіршому — пошле подалі або ще відлупцює. Такі хлопці — відчайдушні. Ні, саме тут, у відділенні, треба шукати кінець ниточки. Адже хтось же з лікарів керує цим. І якщо у нього вже є клієнтура, то будуть нові хворі і… нові смерті. Що ж, шукатимемо.

Я ліг, але ще довго крутився, все ніяк не міг заснути. Але сон все-таки зморив мене. Вірніше, не сон, а якесь забуття. Снилося, що я зі своїми вірними помічницями, Вікою та Світланою, пробираюся темними закутками, натикаючись на огорожі, стіни, і раптом перед нами з'являється якась фігура. Обличчя не видно, але я знаю, що це зять Пономаренко. Він говорить несподівано лагідним голосом:

— Давайте я вас всіх полікую. Я вже домовився з доктором! — і замахується на нас величезним шприцем.

Ми біжимо у зворотний бік. Ніби врятувалися. І тут перед нами виникає вже величезне обличчя слідчого Касьянова, воно зблизька дивиться на мене і єхидно так запитує:

— А у Вас комплекси є?

Дівчата мовчать, а я візьми та ляпни:

– Є!

Обличчя його раптом спотворюється злістю, і він кричить:

— Це ти убив Коритіну!

Я схоплююся весь спітнілий! Мірно цокає будильник. Тиша. Хух! І приверзеться ж таке! Потім знову задрімав. Тепер уже сниться, що я в зоні, у куфайці і чомусь без шапки. Моя лиса голова з відстовбурченими вухами схожа на трилітрову каструлю з великими ручками. У ній щось вариться, навіть йде пара. Бачу маму, вона хапається за серце і сідає. А батько, підтримуючи її, говорить, як завжди, упевненим тоном:

— Не треба розпускати соплі, синку! Зав'яжи їх, як шнурки. І запам'ятай: якщо ти вирішив позбавляти людей нечисті — роби це з радісним обличчям!

РОЗДІЛ 10

Мої нічні зміни закінчилися, і я не знав, радіти від цього чи сумувати. З одного боку, це було зручним для мого подальшого розслідування, а то я майже не бачився з нашими лікарями, а з іншого — було погано, тому що тепер Віку переводили на нічні чергування. На її місце ставили щойно прийняту медсестру Наталку, дівчину років двадцяти п'яти, мовчазну, серйозну, втім, я бачив її лише мигцем. Та й хто з новоприйнятих на роботу буде відразу поводиться…

Ігор моєму поверненню в денний графік зрадів. Взагалі-то, в нічні зміни заступав він, але сьогодні Надія Миколаївна з ним помінялася. Вирішувала вдень якісь свої проблеми.

— Ну нарешті! — посміхаючись, сказав він, вітаючись зі мною за руку. — Хоч зміну з тобою відпрацюю. А то з Надією вже замучився. То злюща — на драній козі не під'їдеш, то гарна, аж, солодкувата, але таку маєчню городить. Хто зрозумів жінку, той або став Богом, або… з'їхав з глузду. Втім, першого нам не дано. Ну, досить про неї, — залишив свої безплідні спроби філософствувати невтомний дослідник жіночої психології, — ти як поживаєш?

— Нормально.

— Щось ти змарнів трохи. А? Що за печаль-журба тебе точить? «Как, скажи, тебя зовут? Как, скажи, тебя зовут? И она ответила: «Победа!» — раптом заспівав жартівливим тоном мій колега, явно натякаючи на ім'я моєї дівчини.

— Пусте! — зніяковів я. — Просто ночі були важкі.

— Зрозуміло, тепер не до сну й не до їжі. До речі, моя Наталка нахвалялась вареників наліпити, — він допитливо глянув на мене. — З картоплею і капустою, — продовжував дошкуляти мені цей садист. — Мабуть, в гуртожитку смажиш по черзі картоплю та яєчню? — як у воду дивився мій проникливий друг. — Сам колись так жив, знаю. То що, домовилися?

Взагалі-то, я планував сьогодні постежити за нашим завідувачем, може, що цікаве вималюється. Але… вареники! Я, напевно, слабка істота, якщо так легко піддаюся на вмовляння. А втім, стежити за шефом все одно доведеться під час трудового дня, а після роботи він, як повсякчас, сяде у свої «Жигулі» і бувай здоровий! Не бігти ж мені за ним по дорозі, розпитуючи на ходу у стрічних перехожих, куди поїхала біла «п'ятірка»? Або не ховатися ж у багажнику з надією підслухати його таємну бесіду з потенційними замовниками? Отже, нехай він їде, куди захоче, а я — в гості на вареники.

Дивно, але всі ці думки якимсь чином миттю промайнули в моїй голові, тому що, коли мій співбесідник запитав: «То що, домовилися?» — я відразу ж кивнув головою:

— Добре.

— От і чудово! — зрадів Ігор Петрович, — зараз зателефоную дружині, що у нас будуть гості.

День у відділенні почався традиційно. Після обов'язкової п'ятихвилинки я зробив обхід, написав щоденнички в історіях хвороб, відкоректував лікування і, не зважаючи на прохання Ігоря хоч трохи погомоніти, під різними приводами перебував більше в коридорі, щоб спостерігати за кабінетом Віктора Тихоновича. Той теж займався буденними справами. То сидів у себе й крізь зачинені двері було чутно, як він перемовлявся з кимось по телефону,