Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Віко, привіт, це я.

— Хто це?

— Ну я — Василь Васильович.

— А, Василю Васильовичу, здрастуйте! А я сплю.

— Я знаю, вибач, будь ласка, що розбудив, але справа не терпить зволікань. Ти мене слухаєш?

— Слухаю.

— Віко, прокидайся, тому що у мене немає часу.

— Я вже прокинулася.

— Значить, так. Сьогодні в палату № 12а шеф поклав хворого. Я сам чув, як він домовлявся з його сином. Ти зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Сьогодні вночі діда можуть вбити. З лікарів чергуватиме Надія Миколаївна, другою медсестрою заступає Валентина. Стеж за ними, — і, подумавши трохи, додав: — І за санітарками теж. Ти все зрозуміла?

— Все!

— Тоді бувай. Завтра зустрінемося — доповіси, — і я повісив слухавку.

Наталія до нашого приходу замісила тісто і підготувала «начинку»: відварила картоплю і насмажила капусти. Коли я побачив все це, ледве слиною не захлинувся в передчутті майбутньої смакоти.

— Ану, чоловіки, — сказала господиня, — хто мені допомагатиме ліпити вареники?

— Я! Я! — вибігла з кімнати Маринка.

— Ну, без тебе, певна річ, така справа не обійдеться, — сказала їй мама. — Марш у ванну, гарненько вимий ручки, підв'яжи волосся хусточкою і одягни свій фартушок.

Малеча побігла виконувати мамині распоряження.

Ігор, зрозумівши, що цього разу можна ухилитися від домашньої роботи, перевів стрілки на мене:

— Ось Вася буде допомагати! Він казав, що це його улюблене заняття: що-небудь ліпити. А все почалося з дитинства, зі снігової баби, — приколювався жартівник.

У мене від такого нахабства відібрало мову. А Наталка зраділа:

— Правда, Васю?

Мені не залишалося нічого іншого, як кивнути головою на знак згоди.

Господиня, красиво розрум'янена від кухонного жару, була в домашньому квітчастому халатику та у хусточці, зав'язаній на потилиці.

— Тоді теж марш у ванну мити руки, а я зараз принесу фартух.

Боже! Бачила б зараз мене моя мама: як я стою на кухні й ліплю вареники! Вона, звичайно б, вижила, але знепритомніла — це точно. Правда, «ліплю вареники» — дуже голосно сказано. У Наталії виходило швидко й просто: раз-два — і готово! Маленькі, акуратненькі, один в один. А у нас з Маринкою виходило щось безформне, на вареники зовсім не схоже. Проте головний кулінар поставилася до цього поблажливо.

— Які наліпите, такі й будете їсти.

— А давайте зробимо сюрприз, — запропонував я.

— Дава-айте! — у Маринки відразу загорілися оченята, хоча сама вона, мабуть, нічого не зрозуміла.

— Моя мама, — пояснив я, — завжди у вареники якийсь «сюрприз» кладе, то шматочок цибулини, то перцю. Кому дістанеться, той щасливий.

— А я теж щось покладу, — загадково вимовила дівчинка.

— Тільки не зі своєї колекції ґудзиків, бо тато ковтне, навіть не помітивши «сюрпризу», а ти точно вдавишся.

Поки я з жіночою половиною сім'ї займався виготовленням головної страви сьогоднішнього бенкету, Ігор встиг виставити на середину зали стіл, застелив його кольоровою клеянчатою скатертиною, розставив тарілки, нарізав сиру, ковбаси, салату. Спиртні напої чекали своєї черги в холодильнику. Отже, господар, можна сказати, не дуже-то й сачкував.

І коли ми всілися за стіл, і чарівна господиня відкрила по черзі дві великі миски, від яких йшли такі пахощі, у мене солодко закрутилася голова. Ігор налив нам з Наталкою вина, собі горілки, а Маринці — повну склянку її улюбленої «Крем-соди».

— За що питимемо? — запитав він.

— А можна я скажу? — випалив раптом я і почервонів.

Наталя заспокійливо посміхнулася.

— Можна.

— Я хочу випити за вас.

— Ні, за нас пити не треба, — вставив Ігор, — ми теж хочемо випити.

– Ігорю, не пустуй, бачиш, людина серйозно.

— Вибач, Васю, давай свій тост.

— Я хочу випити за вашу сім'ю. У вас так добре.

— Ой дивися, Василю, пропадеш! Жіноча турбота підступна. Спочатку нам вареники, потім із нас уже — крученики! — й, угледівши хвилю протесту, що піднімається з боку дружини, швидко додав: — Жартую! Жартую! Отже, п'ємо!

Декілька хвилин усі їли мовчки, насолоджуючись варениками, що вдалися на славу. Першим «щасливцем» виявився господар. Він раптом перестав жувати, підскочив і, широко розкривши рота, задихав, наче вогнедишний дракон. Потім схопив склянку з мінералкою і жадібно залив нею жар.

Маринка від захоплення заверещала й заплескала в долоні.

— Що це?! — здивовано вирячивши очі, запитав «щасливо» постраждалий.

— Тату, це я тобі сюрприз зробила. Замість капусти чорного перцю насипала!

— Ми теж жартувати уміємо, — лукаво сказала