Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Добре, — знову сказав шеф і схвально кивнув.

«Так, значить, тягнуть гуму. Але погіршення все-таки було. Спостерігатимемо далі», — вирішив я про себе.

Віка після ночі була втомлена, злегка бліда, але посміхалася.

— Я спостерігала за хворим. Такий гарний дідусь. Пригощав мене цукерками, фруктами. А вночі йому було погано. Ми з Надією Миколаївною надавали йому допомогу. Зараз йому краще.

— А як поводилася лікарка?

— Дуже добре: і чітко, і дбайливо. Вже через півгодини хворому зовсім полегшало. А я очікувала, що його будуть… вбивати.

— А ще хто до нього заходив?

— Степанівна, санітарка, вночі у нього двічі була. Я після неї до нього заглядала. Все спокійно. Треба за бабою Фросею наглядати! — раптом пожвавилася моя помічниця. — Світуля казала, що вона в денну зміну все крутилася біля нього.

— Гаразд — промовив я, — йди, відпочивай… Коли зустрінемося?

— Не знаю, — збентежено посміхнулася дівчина.

— Добре, потім домовимося.

Вона помахала мені пальчиками і пішла. А я залишився стояти, похитуючись від гучних ударів серця і солодкого туману в голові.

Надія Миколаївна після чергування відправилася додому відпочивати. Ігор Петрович заступав сьогодні на нічне чергування, тому, зробивши обхід у своїх палатах і виконавши все необхідне, відпросився у шефа піти раніше. Отже, ми із завідувачем залишилися у відділенні вдвох. Він займався своїми організаційними справами, а на мене лягло виконання поточної медичної роботи.

Я був в ординаторській, коли перелякана Світлана залетіла з криком:

— Докторе! Хворий в палаті № 12а вмирає!

«Ну, почалося!» — встиг подумати я і прожогом метнувся туди, кинувши їй на ходу:

— Клич Віктора Тихоновича!

Стан хворого дійсно був критичним. Він сидів на ліжку, впершись в його краї руками, і відкритим ротом жадібно ловив повітря. На блідому обличчі чітко виділялися синюваті губи. Широко розкриті очі були каламутними. У грудях клекотало, а в куточках рота пузирилася рожева піна. Через хвилину заскочив Віктор Тихонович. Одного погляду йому вистачило, щоб оцінити ситуацію.

— Набряк легенів! — констатував він. — Так, Василю Васильовичу, контроль тиску! Світлано, електровідсмоктування піни! Наталю, вводь у вену тридцятитрьохвідсотковий спирт як піногасник!

Поки він вислуховував легені й серце, я виміряв артеріальний тиск.

— Двісті десять на сто сорок!

— Наталю, у вену — лазиксу чотири кубики, клофеліну кубик. Світлано, кисень, зволожений спиртом. Під язик — нітрогліцерин. Василю Васильовичу, джгути на кінцівки.

Все чітко, без паніки. Ми працювали, як один злагодженний механізм. Баба Фрося теж метушилася біля нас, допомагала давати кисень, відсмоктувати піну.

— Тиск?

— Сто шістдесят на дев'яносто.

— Добре. Кубик строфантіна на фізіологічному розчині у вену. Поволі!

Хворому помітно стало краще. Клекотання в грудях стихло, синюшність зникла, він навіть порожевів.

Завідувач нахилився до хворого:

— Як самопочуття, Сергію Митрофановичу?

Той злегка покивав головою, вимучено посміхнувся і ледь чутно прошепотів:

— Дякую.

Усі полегшено зітхнули. Я ж із захопленням подивився на свого завідувача — Віктора Тихоновича Шерстюка.

Я відмовлявся що-небудь розуміти. З одного боку, це було добре, що хворого активно рятували, а не шкодили йому. А з іншого — тільки щось починало прояснюватися, як раптом все лопалося, немов мильна бульбашка. Здавалося, я напав на слід і розгадка близько. Та ба! Я сам чув, як шеф домовлявся покласти хворого в палату № 12а. Вночі тому стає погано. А Надія Миколаївна діє «чітко і дбайливо». Напад купірується. Вдень хворий вмирає (я сам бачив), і лише завдяки високому професіоналізму нашого завідувача його вдається висмикнути з пазурів смерті. Можливо, їм перешкодили ми, Надії Миколаївні — Віка, а Віктору Тихоновичу — я, медсестри? Але при такій тяжкості нападу й стані організму всього лише не в повному обсязі надана допомога або занижене дозування ліків не перешкодили б нещасному хворому відправитися на той світ. І ніхто б не посмів дорікнути лікареві в бездіяльності. Та цього не відбулося. Значить, ніхто з наших лікарів: ні Віктор Тихонович, ні Надія Миколаївна, ні Ігор Петрович не причетні до цих злочинних дій? З лікарів нашого відділення залишився тільки один — я. Усе ясно. Йду здаватися. Бо виходить, що, окрім мене, більше нікому зводити зі світу бідолашних людей похилого віку. А чому я вирішив, що це повинен бути обов'язково лікар? Можливо, Поліна Аркадіївна орудувала самостійно? Доведена до відчаю убогістю і приниженням, вона за гроші погодилася допомогти спекатися пристаркуватих родичів своїх замовників. А з її смертю цей ланцюжок обірвався. Але тоді хто ж і навіщо убив її? Комусь-то вона завадила. Можливо, цей хтось злякався, що, впіймана на гарячому, вона виведе слідство на нього?

Боже! Скільки запитань, і всі без відповідей.

Того ж дня, через деякий час, до нашого хворого приїжджав син. Вони з Віктором Тихоновичем ходили до нього в палату, а потім ще довго сиділи в кабінеті. Було у сина серйозне, стурбоване обличчя, і не можна було здогадатися: чи то він радий такому результату подій, чи то, навпаки, засмучений.