Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін
— Взагалі-то ні.
— От! І я не давала. Клятву Гіппократа давав… Гіппократ. І його найближчі споборники та послідовники. А я свого часу приймала Присягу лікаря Радянського Союзу, від якого вже і слід прохолов! Отже, я офіційно вільна від моральних зобов'язань. Це моя робота, — продовжувала Надія Миколаївна, — і я хочу й повинна отримувати за неї гідні гроші. До ветеринара йдуть собаці вуха підрізати — долари дають без жодного сумніву, а тут людині життя врятуєш, а він — в кращому разі — спасибі скаже, а може й скаргу надряпати, якщо щось, на його думку, не так. Комусь чоботи підшити або годинника відремонтувати — всі розуміють, що, окрім подяки, потрібно ще й гроші давати. А чому в медицині має бути інакше? Адже лікуватися дарма — то дарма і лікуватися! Тобто — даремно. Безкоштовна медицина — це блеф. Все одно хтось повинен платити: чи держава, чи самі хворі, чи профспілка, чи спонсори — та хто завгодно, але ж таки платити, бо ми живемо у матеріальному світі. Я не проти того, щоб мене народ годував, так не годує ж! Хай держава нарешті визначиться. А то й сама не забезпечує, і народу не дозволяє. «Хабар! — кричать. — У в'язницю! — Ось вони, лікарі, які бандити, — гроші з людей беруть за свою роботу!»
Надія Миколаївна дістала з пачки нову сигарету, прикурила і глибоко вдихнула в себе гіркий дим. Було видно, що висловлює вона зараз давно наболіле, і, напевно, не вперше, і гірко їй від того, що нічого не змінюється.
— Робота лікаря дуже відповідальна, — продовжила вона. — Тут помилки дорого коштують. Ось продавець, наприклад. Ну, помилився він, припустимо, недоважив вам кілька грамів ковбаси. Прикро, звичайно, але не смертельно. А помились лікар на один грам, та що там грам — на тисячну частку грама! А що він за це має? Он у нас санітарка баба Фрося більше за мене отримує. А цілими днями чаї цмулить.
— Вона начебто непогано працює, — я обережно спробував їй заперечити.
— Звичайно, непогано. За палату № 12а їй заплатили, щоб за хворим дбайливіше доглядала, ось вона й старається.
— Як заплатили?
— Грошима! Може, навіть доларами. Нічого, Василю Васильовичу, — сказала Риндіна, побачивши мою розгубленість, — надивитеся ще тут всякого.
У двері постукали. Заглянула медсестра.
— Надіє Миколаївно, Вас кличуть на консультацію в ЛОР-відділення.
— Добре, зараз йду.
«Ех, невчасно! — подумав я. — Тут якраз розмова в потрібний напрям повертається. Та нічого, ще трапиться нагода, треба тільки продумати свою тактику й стратегію».
Поки не було Риндіної, я вирішив піти оглянути хворого Півнєва, дізнатися про його стан особисто, поспілкуватися, прояснити обстановку. Взагалі-то ним, опікується шеф, але двері кабінету завідувача були зачинені. Або його зараз немає, або у нього відвідувач. Я раніше якось не звертав уваги, а зараз прямо різало очі: періодично до Шерстюка заходили то хворі, то їх родичі з пакетами чи з сумками. А Надія Миколаївна каже, що народ не годує. Годує! Тільки, як завжди, все в основному дістається начальству.
Я вже підходив до палати, коли звідти вийшла стурбована баба Фрося.
— Як там наш хворий? — запитав я її.
— Та сьогодні наче краще. А взавтра знову буде гірше.
— Чому саме завтра буде гірше? — здивувався я.
— А чого вже чекати в нашому віці? Тільки смерті.
— Не треба смерті! Хай живе, — запротестував я.
— Та нехай живе. Я йому ось і чайку свого приносила. Щоб наснаги додавав. Та посиділи трошки, попатякали по-старечому. А все одно помре. Я вже на них надивилася. Не жилець він на цьому світі, — вона зітхнула, але не жалісливо, по-бабськи, а якось по-життєвому діловито.
– Єфросиніє Василівно, а мене своїм чаєм не пригостите? — набрався я нахабства.
«Але це для користі справи, — заспокоїв я своє сумління».
— А чому ж не пригостити? Підходьте хвилин за п'ятнадцять, я свіженького заварю.
Хворий напівсидів у ліжку, підіткнутий з усіх боків подушками. Відразу впадало в очі його бліде, змарніле обличчя. Щоки так сильно відвисали, ніби до них були прикріплені невидимі гирки, які тягнули їх донизу з такою силою, що аж вивернулися запалені нижні повіки. Дихав він важко, хоча хрипів чутно не було.
— Добридень, Сергію Митрофановичу, — поздоровкався я.
— Здрастуйте, лікарю, — тихо відповів хворий, і обличчя його на мить посвітлішало.
— Ну, як Ваші справи? Як Ви себе почуваєте?
Він покивав головою.
— Дякую.
— Серце не турбує?
— Трохи. Просто тяжкість. І слабкість. Немає сил, — він якось винувато посміхнувся. — Хочу щось зробити, а… не можу.
Він зобразив гримасу на обличчі, яка означала «це — кінець».
— Давайте я Вас послухаю.
Тони серця були глухі, аритмічні. У легенях вислуховувалися хрипи. Печінка вже виповзла з-під ребрової дуги, а ноги були набряклі. Ясно: серцево-легенева недостатність. Застійні явища по великому та малому колах кровообігу. Так, справи, дійсно, кепські. Але як йому сказати про це? Прокляте становище лікаря, коли доводиться брехати хворому. Для його ж користі, звичайно. Хоча це слабка втіха.
