Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Як завтра?! — я сторопів.

— Так. Я сьогодні після ночі відпочиваю, а завтра — зранку.

— А чому ж ти мені нічого не сказала?

— Та я намагалася. І дивилася на п'ятихвилинці й опісля чекала.

«От, телепень! — дорікнув я собі. — З цим розслідуванням зовсім глузд втратив. Тут така можливість з'явилася, а я лежу собі, злочинця визначаю!».

— Алло, Василю Васильовичу, Ви де? — затурбувалася Віка.

— Я тут. Значить, так. Нам треба зустрітися! Ти не заперечуєш? — зменшив я тон.

— Ні.

— Гаразд! За годину я заїду за тобою. Чекай!

— Добре.

Це звучало, безумовно, ефектно, ніби я збирався під'їхати до неї на «Мерседесі», та все було набагато прозаїчніше — декілька зупинок тролейбусом. Та хіба це важливо?

— Дякую, Михайлівно, — сказав я щиро.

— Майте на увазі, Василю Васильовичу, прийом відвідувачів до двадцять третьої години, а приводити сюди дівчат на ніч зовсім не дозволяється.

— Михайлівно! — я розплився в усмішці. — Ви — наче моя мама. Та якби ми вас слухалися — давно б вимерли, як мамонти!

— Авжеж, вимерли! Увечері цих «мамонтів» дрючком звідси не виженеш! — бурчала немолода жінка.

Та я вже прожогом кинувся до себе в кімнату готуватися до зустрічі. Ось що означає бути рішучим! До речі, саме цієї якості мені якраз і не вистачає! І я постійно від того страждаю, намагаючись виробити цю рису в собі. Окремі сплески успіху все ж таки бувають, і тоді трапляється маленьке диво. Перший раз я поцілував дівчину саме завдяки своїй зважливості. Було мені тоді вісімнадцять років. Навіть точну дату пам'ятаю — 13 лютого. Взагалі-то, мені завжди здавалося, що бажання обіймати, цілувати, пестити більшою мірою властиво чоловікам. А всі жінки — цнотливі та холодні і поступаються нам лише під натиском нашого зухвалого докучання. І було соромно і боязко образити дівчину своїми домаганнями. Як же я був здивований і обурений словами з пісні, яку одного разу почув від дівчини-барда:

Як?! Це ми — ТЕЖ хочемо любові?! А хіба дівчата хочуть? Все в голові перемішалося. Я нічого не розумів. А тут ще вичитав в якійсь книжці крилатих виразів рядки персидського, здається, поета Румі:

І тоді я вирішив діяти. Перерізати горло власній соромливості. Дотепер відчуваю смак свого першого поцілунку: свіжість морозного повітря, аромат мого одеколону «Шипр» і вологу ніжність її губ.

Віка жила у звичайній дев'ятиповерхівці — типовій, непоказній, але милій мені, тому що це був її будинок. Я знайшов поглядом вікно на шостому поверсі, а в ньому був силует моєї дівчини. Віка мене вже виглядала. Махнувши рукою, вона зникла. А я все дивився у вікно. Раптом там з'явилося суворе обличчя немолодої жінки. Я поспіхом відвернувся.

«Контроль у дії!» — спалахнула в голові штампована фраза.

Це, напевно, Вікина бабуся. З нею я ще не був знайомий, але начувся. Я зайшов до під'їзду, щоб зустріти Віку там, а не під усевидющим оком дотримувача сімейної моральності.

Вікторія — сяюча, нарядна — випурхнула до мене з ліфта, окутавши хмаркою чудових парфумів. У мене, напевно, був безглуздий вигляд, тому що вона розсміялася:

— Василю Васильовичу, що з Вами?

У відповідь я лише замотав головою, якось по-чудернацьки посміхаючись.

Взагалі-то любов — дивовижна штука: божеволієш — і радієш цьому!

– І які у нас плани? Куди ми йдемо? — защебетала моя спокусниця.

— Просто гуляти, — очутився я.

— Добре, підемо просто гуляти.

Вона узяла мене під ручку, і ми вийшли з під'їзду. Я виразно відчував спиною, що враз похолола, дуло протитанкової гаубиці, тобто погляд Вікиної бабусі, який немов промовляв: «Ох, дивись, дохтуре, якщо зіпсуєш мені дівку…».

А ми йшли мовчки. Це так здорово — йти, мовчати і не бентежитися від цього. Взагалі-то мені з Вікою було легко спілкуватися. Ну, майже легко. А зараз вона йшла зі мною під руку — і це було важливіше за всяку розмову. Але довго витримати навіть таке значуще мовчання дівчина не могла.

— Василю Васильовичу, ну куди ж Ви зникли? Зовсім не з'являєтеся! Як там наші справи? Ви знайшли вбивцю? — раптом заторохтіла вона.

— Ти зі мною на «Ви»? — насамперед поцікавився я.

— Ніяк не звикну, — знітилася Віка, — а може, так воно й краще, а то на роботі забудуся і як «тикну» при всіх!