Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Гастроентерологічне відділення розташовувалося на третьому поверсі нашої лікарні, так що мені довелося піднятися лише на один поверх. Я заглянув в ординаторську. Молода лікарка, сидячи за столом, щось писала.

— Добридень. Кому тут потрібна консультація терапевта?

— Добрий, — вона підняла голову і посміхнулася. — Зайдіть до завідувачки, кабінет поряд.

— Спасибі, — подякував я їй у насамперед за посмішку.

Кабінет справді був поряд і разюче відрізнявся від ординаторської. Двері були оббиті чорною шкірою, а на них красувалася елегантна табличка — «Завідувач відділення Шерстюк Єва Борисівна».

Я зніяковів. Цікаво, чим думають татусі Бориси, Богдани, даючи своїм дітям імена Євген, Єлизавета, Єва? З яким відчуттям їхнім нащадкам доведеться все життя ставити свої ініціали?

Я постукав у двері, але шкіра м'яко поглинула удари. Довелося посмикати ручкою.

— Так, увійдіть! — почувся голос.

Ліворуч від дверей, в глибині кімнати, впоперек стояв великий лакований стіл, за яким зараз сиділа Єва Борисівна. До нього буквою «Т» був приставлений ще один, навколо якого та вздовж стін були розставлені стільці. Обстановка дуже нагадувала кабінет нашого завідувача. Ймовірно, тут попрацював один і той же дизайнер. І я навіть здогадувався, хто саме. Правда, тюль на вікнах бул інший, витонченіший, а штори були «жіночого» ніжно-рожевого кольору.

— Добридень, я з терапевтичного відділення. На консультацію, — представився я.

— Добридень! — Єва Борисівна, посміхаючись, вийшла з-за столу, простягнула мені руку. — Ви, очевидно, Василь Васильович? Якось так вийшло, що ми до цього часу і не знайомі. Хоча бачимося. Та й Віктор Тихонович про Вас розповідав. Що добросовісний, що тямущий.

Я зніяковів і від її слів, і від натиску. Це була жінка приблизно сорока років, з трохи повнуватою, відповідно цим рокам фігурою. Впадала в очі її зачіска з темно-рудого збитого волосся. Під ідеально відпрасованим халатом виднілася темно-зелена атласна кофтина з мереживним коміром, прикрашена намистом з якогось зеленого каменю. А на руках, окрім товстої обручки, було ще по персню.

Я колись у дитинстві, начитавшись книг про сищиків, вчився з першого погляду запам'ятовувати всі найдрібніші деталі. Дрібниця — це частинка великого цілого з усіма його властивостями. Як крапля і море. Велике легше заховати, а ось дрібничка лежить собі на виду, але на неї ніхто не звертає уваги. Адже можна всього лише по маленькій крупинці уявити собі картину цілого. Це уміння зараз мені дуже допомагає в моїй лікарській діяльності, коли по щонайменшими ознаками, симптомами або, скажімо, за кольором шкіри, виразом обличчя, навіть за ходою можна поставити попередній діагноз. До речі, свого славетного Шерлока Холмса Артур Конан Дойл списував в основному зі свого викладача хірургії, гострозорого спостерігача і великого знавця своєї справи.

— Сідайте, Василю Васильовичу, — запропонувала завідувачка, і сама теж сіла за свій стіл. — У нас лікується хвора з хронічним холециститом, — пояснила вона суть справи, — але зараз у неї загострилися серцеві проблеми. Я переговорила з Віктором Тихоновичем, він не проти перевести її у своє відділення. Потрібно подивитися жінку й відповідним чином оформити документи. Ось її історія хвороби. Палата № 4. Потім заглянете до мене, добре?

Ми ввічливо посміхнулися один одному. Трохи потому я знову постукав у її кабінет. Хотів сказати, що все зробив і піти, але Єва Борисівна все вирішила по-своєму. На столі стояла розкрита коробка шоколадних цукерок, дві чашки на блюдечках, а на тумбочці, поряд зі столом, дихав парою електрочайник.

— Заходьте, заходьте, Василю Васильовичу!

Я засоромився і спробував відмовитися. Але це було марно.

— Треба ж нам з Вами поближче познайомитися.

«Гаразд, — заспокоїв я себе, — це ж не в машині — боятися нічого».

— Ви яку каву любите, міцну, солодку?

— Не гарячу! — вигукнув я, попереджаючи можливі небажані наслідки.

— Добре, — посміхнулася Єва Борисівна.

Від неї віяло ароматом солодких дурманних парфумів. Та й уся вона була якась солодкувата.

Я відчував себе ніяково.

— Ну як Вам тут у нас працюється? — запитала вона.

Я зітхнув про себе: «Черговий звіт новому співрозмовнику про чудове відділення і прекрасних співпрацівників. Настільки прекрасних, що хтось з них спокійно і методично знищує старезних хворих, що перебувають тут же на лікуванні». Але вголос, звичайно ж, відзвітував за повною програмою. Ми ще трохи поговорили на загальні теми, і я вже з радістю допивав свою каву, коли вона раптом поклала свою руку на мою, яку я тримав на столі, і солодко подивилася в мої очі:

— Василю Васильовичу, давайте з Вами дружити!

— Давайте! — сказав я переполохано, хоча і не впетрав, що вона має на увазі під нашою дружбою.

— Ми з Віктором Тихоновичем побралися ще в інституті, — почала вона здалеку. — Він вже тоді відрізнявся своїм розумом і здібностями. Йому й на кафедрі пропонували залишитися, ну тобто в аспірантурі. Але біда його в тому, що він дуже красивий і… — вона замовкла, підшукуючи потрібне слово, — чоловік, що захоплюється! Тільки у нього накресляться якісь райдужні перспективи, то обо'язково в його житті з'являється чергова розчепурена сюрчалка і збиває його з пантелику! Мало того, що у нас діти, так страждає ж і його кар'єра. Я за нього постійно б'юся, рятую