Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін
— А Ви нікого не помітили стороннього? — запитав хтось із жінок, і я був вдячний їй за моє питання.
Бабця радісно обернулася в її бік.
— Мене і міліція про це питала! Ні, не бачила. Може, і був хто, та утік, а може, сама впала. У неї тиск був страшенний! А працювала все ж таки. А куди діватися? Молодь зараз не дуже заробляє, ось на нас, людях похилого віку, все і тримається!
Розмова йшла, безсумнівно не в те русло, і тому я обережно підправив:
— Може, злякалася кого?
— Хто, Василівна?! — вона подивилася на мене так, буцімто я поставив під сумнів відвагу всього їхнього покоління. — Та вона сама кого хочеш налякає! — Потім спокійно, навіть діловито, додала: — Пора прийшла — ось Бог і прибрав.
Мене ця стареча філософія мало влаштовувала — муляло питання: вколошкали її, чи вона сама раптово померла від інсульту? А де шукати відповіді, у міліції? Тільки й залишається. Адже там мене вже підозрюють у вбивстві однієї жінки.
* * *Міліція, як завжди, була легка на згадку. Наступного ранку я побачив слідчого Касьянова з його незмінною течкою під рукою, який упевнено і спокійно прямував у кабінет завідувача. Усередині мене все опустилося. І хоча я негайно відправився на обхід, це не відвернуло небажаного побачення. Ледве я закінчив огляд хворих, як мене запросили в кабінет шефа.
Слідчий сидів за столом над розкладеними паперами. Ми привіталися.
— Сідайте, лікарю, — запросив він.
— Я її не вбивав! — не витримав я.
— Кого? — Касьянов здивовано підняв брови.
— Бабу Фросю!
— Яку бабу Фросю?
— Ну, Єфросинію Василівну, санітарку.
— А, Дорохову?
Боже! Я навіть не знав її прізвища. Все баба Фрося та баба Фрося!
— А з чого Ви взяли, що її вбили? — він уважно подивився на мене.
— Ну, — зам'явся я, — припускаю.
— Ага, припускаєте. А на підставі чого?
Як я не прагнув не дивитися йому в очі,та все одно періодично натикався на його гострий погляд.
— Сусідка розповідала (ну та, що виявила її) ніби голова у неї була розбита. Може, вдарив хто?
— Може, і вдарив, — погодився слідчий, уважно дивлячись на мене.
— Я того дня працював, багато хто може підтвердити, — виклав я заздалегідь заготовлену фразу.
— Так, я знаю, — і, помовчавши, він до нестерпності поволі вимовив. — Василю Васильовичу, а дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання, — ПАУЗА: — Чому Ви в ту ніч кричали на медсестру Коритіну?
— Я ж Вам уже пояснював…
— Я Вас не питаю, — перебив мене Касьянов, — пояснювали Ви мені чи ні, я Вас запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?
— Я тоді розхвилювався…
— Я Вас не питаю, розхвилювалися Ви тоді чи ні, я запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?
— Та я просто сказав їй…
— Я Вас не питаю, просто Ви їй сказали чи ні, я запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?
Я затнувся і більше не вимовив ні слова.
— Чому Ви мовчите? — здивувався слідчий.
— Я не знаю, що Вам відповідати.
— Як не знаєте?! Я ж Вас запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?
Відчуття образи, приниження і злості на цю людину раптом піднялися в моїй душі і миттю ринули до горла, але, мабуть, там застрягли, тому що дихати мені стало нічим, аж навернулися сльози.
Слідчий ще про щось питав, але я його не чув і не розумів. Нарешті він відкинувся в кріслі, і через деякий час до мене дійшло як крізь вату:
— Добре, Василю Васильовичу, йдіть, але поміркуйте над моїми запитаннями.
Я вийшов з кабінету і попрямував з відділення надвір, на повітря. На порозі палив незнайомий лікар, і, дивно, мені теж раптом захотілося покурити.
— Вибачте, у Вас не знайдеться зайвої сигарети, — попросив я.
Той посміхнувся і поліз у кишеню.
— А як же «Мінохоронздоров'я попереджає», докторе?
— Мінохоронздоров'я хоч попереджає, а міліція досаждає.
Колега посерйознішав і чемно підніс мені запальничку. Я вдихнув повними грудьми гіркий ядучий дим і відразу ж зайшовся кашлем до болю в грудях, до сліз.
Лікар співчутливо спостерігав, потім запитав:
— Не палили раніше?
— По-серйозному
