Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Добре. Свою першу нічну зміну я чергував з Поліною Аркадіївною. Дуже переживав. Вдень ще другий лікар є і завідувач, а тут — наодинці з усіма проблемами. Тим більше в палаті № 12а лежала тяжкохвора. Я кілька разів до неї навідувався. І медсестру попередив, щоб у разі чого мене кликала. Але ніби все було спокійно. Вночі не спалося: піду, думаю, ще раз проконтролюю стан своєї підопічної. Приходжу — а там уже Поліна Аркадіївна метушиться, уколи робить! Я перелякався: що ж, мовляв, мене не звете? Шуму наробив. А потім — як ти знаєш — Коритіна загинула. Відтак у відділенні з'явився цей проноза-слідчий. Все винюхував: що та як? Ну а ця хвора, Конєва, спросоння нічого не розібравши, мабуть, наговорила йому всякого. Тепер він ходить мене тероризує: чому я на Коритіну кричав? Що за конфлікт був? Натякає, що це я убив Поліну Аркадіївну.

— Не переживай, — заспокоїв мене Ігор, — він і мене допитував. Дійшлий такий, нудний. Він всіх підозрює. Така у нього робота. Ти ж її не вбивав? — раптом в лоб запитав мій захисник.

— Ні! — перелякано завірив я.

— Ну і все! Чого тобі боятися?

— Хочу поговорити з Конєвою, хай розкаже, що вона йому наплела. Ігорю, ти не допоможеш мені дізнатися її адресу?

— Так у Людмили Миколаївни запитай, у неї, напевно, десь є.

— Не хочу світитися: раптом слідчий дізнається — ще більше діставатиме.

— Гаразд, зранку зроблю.

— Тільки обережно, придумай що-небудь.

— Та не хвилюйся ти, все буде як годиться. Врятуємо тебе від в'язниці! — він засміявся і стукнув мене підбадьорливо по плечу.

Ігор слова свого дотримав. І вранці, затримавшись після п'ятихвилинки, пішов до кабінету старшої медсестри. Через деякий час, відкликавши мене убік (оскільки в ординаторській була Риндіна) вручив мені листок із жаданою адресою.

— Дякую, — зрадів я. — А вона запитувала, нащо тобі це?

— Звичайно!

– І що ти сказав?

— Сказав, що тебе садять у в'язницю і лише у цієї хворої є неспростовні докази твоєї непричетності! — в його очах виблискували смішливі іскорки, він потішався над моєю наївністю.

— Та кинь дуріти, — я зробив вигляд, що образився.

— Запам'ятай, Василю Васильовичу, — Ігор прийняв серйозний вигляд, — якщо хочеш чого-небудь досягти, дізнатися — особливо у жінок — ніколи не кажи прямо, що тобі потрібно. Як там у Карнегі? Кращий спосіб змусити людину щось зробити — це влаштувати все так, щоб вона сама захотіла того ж!

– І навіщо тоді Людмилі Миколаївні, за Карнегі, адреса нашої хворої? — мені була незрозуміла його логіка.

— Я конфіденційно повідомив її, — мій наставник був гордий своєю вигадкою, — що приходили родичі Конєвої, лаялися, погрожували написати на нас і, в першу чергу, на старшу медсестру скаргу в міський відділ охорони здоров'я. Мені потрібно переговорити з нею, залагодити конфлікт.

Так, Ігоря є за що любити жінкам! Він в їхніх очах виглядає благородним лицарем. Якби ж тільки Людмила Миколаївна знала, для чого і кому насправді потрібна ця адреса!

Трудовий день у відділенні почався для мене вдало. По-перше, швидко вирішилося питання з адресою Конєвої, і я планував уже сьогодні ввечері переговорити з нею. А по-друге, ми з Вікою зробили обхід, що принесло мені задоволення, тим паче, що важкохворих у моїх палатах не було.

Я хотів ще поговорити з Вікторією про майбутню зустріч з Конєвою, але, поки я писав щоденнички в ординаторській, дівчина кудись зникла, проте не було й Світлани, навіть санітарок.

— Вони у старшої медсестри, — пояснила хвора, котра чекала якоїсь процедури.

Незабаром усією юрбою, спантеличені, вони вийшли з кабінету. Згодом я підійшов до Вікторії.

— Навіщо це вас старша збирала?

Віка виглядала розгубленою і трохи скривдженою.

— Та, розумієте, Василю Васильовичу, у хворих почали зникати гроші, коштовності.

— А ви-то тут до чого?! — вигукнув я, ніби це мене звинуватили в крадіжці.

— Вона не говорить, що це ми, але попередила про всяк випадок. І наказала спостерігати за хворими.

Я завжди гублюся у таких випадках. Як довести, що ти порядний? Та й чому це треба доводити? Було неприємно, що завелася, як міль у шубі, така людина серед хворих або медперсоналу, яка спокушається на чуже добро. Хоча пацієнтам і не дозволяється в палаті зберігати цінні речі, але як бути жінкам без обручки чи сережок? Та й без дещиці грошей, щоб докуповувати що-небудь у буфеті до мізерного лікарняного пайка.

— Гаразд, не переживай, — сказав я, щоб відвернути Віку від сумних думок. — Ти сьогодні увечері що робиш?

— Ой, ми сьогодні йдемо до маминої сестри на день народження, — винувато відповіла дівчина.

— Так? Я теж увечері буду зайнятий. — Я вирішив не говорити поки що Віці про свій візит.

Але вона тут же стривожено запитала:

— А чим це Ви будете зайняті? Або ким?

Я посміхнувся.