Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Я обернувся. З-за прочинених дверей навпроти стирчала голова бабці і періодично з'являлася рука, що кликала мене до себе.

— Йдіть сюди, — по-змовницьки прошепотіла голова.

Я підкорився.

Старенька впустила мене у квартиру і, шепнувши: «Проходьте в кімнату!», — прикрила за собою двері. Вузький невеличкий коридор у кінці роздвоювався на дві кімнати, і я обернувся, щоб дізнатися, куди йти далі? Вона махнула мені рукою направо і задріботіла слідом за мною. Сухувата, маленька, з патлами сивого волосся, але з живим поглядом, вона нагадувала підлітка, що заради маскараду начепив на себе запраний бабусин халат, безглузду перуку й серйозно виконуює свою роль.

У кімнаті віяло сталим затишком, спокоєм. Речі й меблі десятиліттями міцно займали свої місця. Посередині стояв круглий стіл, накритий бордовою плюшевою скатертиною, на якому лежала розгорнута книга з перевернутими окулярами. Диван, буфет з давнішніми чарочками, тарілочками, допотопний телевізор на тумбочці, ножна швейна машинка, прикрита кольоровою тканиною.

— Сідайте, докторе, я Вас відразу впізнала. Коли Серафиму ходила провідувати, Вас запам'ятала. Ще подумала: молоденький такий — а вже лікар.

Вона сіла зі мною до столу, відсунула вбік Біблію. До нас раптом докотився сплеск важкої музики, і розчулений вираз її обличчя зробився озлобленим.

– Іроди! Ні вдень ні вночі спокою немає! Як молотком по голові. І що за молодь нині така, не інакше від сатани! Треба дільничному поскаржитися!

Я зніяковів, оскільки сам ще належав до цього прошарку суспільства. І почав мовчки розглядати кімнату. Бабця теж окинула поглядом своє житло і сказала, ніби підтверджуючи мої спостереження:

— Ось так і живу. Вже п'ятнадцять років, вважай, як мого господаря немає. А з Серафимою ми дружили по-сусідськи. Вона теж самотньою була, Василь її ще раніше помер. Тепер ось і сама сконала.

Сусідка не питала, навіщо я прийшов до її подруги, але я відчував, що повинен пояснити.

— Серафима Андріївна останнім часом важко хворіла, — сказав я, і стара згідно закивала головою. — Ось я і зайшов дізнатися, як вона?

— Спасибі тобі, синочку, — розчулилася бабулька і, помовчавши, розповіла: — Вона сама жила, хоча і діти, й онуки у неї були. Але всі разбрелися по світі, наче кошенята по саду. Лише донька в нашому місті живе. Он син її, — вона замовкла, прислухаючись до приглушених стінами гуркотливих звуків, — шаленіє від радості. Дочекалися-таки свого!

Її давно, мабуть, розпирало від невисловлених почуттів, і Бог, почувши схвильовану душу, послав їй вдячного слухача в моїй особі. І ось що я дізнався.

Їхні чоловіки працювали на заводі в одному цеху. Вони й квартири отримали разом, разом і в'їхали. Тут і діти виросли. У Євдокії Федорівни (так звали мою співбесідницю) з чоловіком їх було двоє, а Серафима Андріївна з Василем Кіндратовичем нажили трьох — двох синів і дочку. Дітей завжди важко піднімати, але вони ще застали стабільні часи: зарплату видавали регулярно, та й на хімічному підприємстві доплачували за шкідливість, так що, дякувати Богові, все довели до ладу. Але тут почалися зміни, і все закрутилося, перемішалося, зруйнувалося. Хтось розгубився, хтось опустився. Дехто якось пристосувався, а комусь це, навпаки, додало більше сил і можливостей у нових умовах. У дітей Євдокії Федорівни, з Божою допомогою, все склалося більш-менш благополучно. Живуть сім'ями, якось викручуються і про неї не забувають. А ось у Серафими Андріївни вийшло трохи інакше. Старший її, Григорій, як після армії виїхав на Далекий Схід — так там і залишився. Наче живий, відгукується іноді, але начебто з іншого світу. А Миколка непутнім виявився. Обплутав його зелений змій з голови до ніг. Він не бешкетує, не горлопанить, але і користі від нього ніякої. Невістка якось приїжджала, скаржилася. А що поробиш? Хвороба ця приємна, не кожен хоче з нею розлучатися. Ось Людмилка — вона і дочечка, і молодша, до неї б на старості тулитися, та надто зять Серафимі Андріївні не припав до душі. Дуже він правильним, аж до нудоти, виявився, а головне — жадібним. Від однієї його присутності шматок хліба в горло не полізе. Вони і жити Серафиму до себе запрошували після смерті батька, щоб квартиру продати. Й обмінятися пропонували, адже у неї — трикімнатна. Особливо онук її, Віктор, наполягав. Йому, бачте, чи то одружуватися закортіло, чи то вільно розгулятися хотілося. Але бабуся вперлася. Тут, мовляв, з дідусем жили — тут і помирати буду. Правда, коли серйозно захворіла, то внучок і за лікарню домовлявся, і потім лікаря додому викликав. Дільничного, мабуть, хоча хто їх зараз розбере? Вони, вважай, кожні півроку міняються. Хворих зараз багато — за день по викликах так набігаються — ніг не чують, бідолашні, а зарплата у лікаря — самі знаєте. Але Серафима казала, що приходив доктор неквапливий, навіть укол сам зробив. Хоча — бач! — не допомогло.

Так! Дещо почало вимальовуватися. Невже я напав на слід цього таємничого, добре замаскованого доктора? Євдокія Федорівна, на жаль, його не бачила, та і не надала цьому особливого значення. Але все одно, попивши з нею чаю і дізнавшись номер поліклініки, за якою вони були закріплені, ми розлучилися дуже задоволеними один одним. Було близько шостої години вечора, поліклініка ще працювала, я вирішив не відкладаючи дізнатися деякі подробиці, тим паче, що це було поряд, всього за два квартали від їхнього будинку.

Не знаю щодо шматка хліба, але без роботи лікарі точно ніколи не залишаться. Навіть вечірньої пори в поліклініці було повно народу. Ліворуч реєстратури на стіні висів великий стенд, з якого я дізнався, що будинок № 14 по проспекту Хіміків закріплений за сьомою дільницею. А з розкладу прийому лікарів стало відомо, що його обслуговує терапевт Костенко В.О. Довелося вистояти чергу до віконця, щоб молода привітна реєстраторка повідомила мені невтішну новину.

— Доктор Костенко вже не приймає.

— А коли він працюватиме?