Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

– Іду на бойове завдання. Потім розповім. Добре?

— Добре.

Віка так солодко посміхнулася — немов поцілувала. Я відчув, що починаю червоніти від приливу крові, тому розвернувся і швидко попрямував в ординаторську.

Не встиг я взяти історію хвороби, щоб подивитися нову електрокардіограму хворого, як двері відчинилися й увійшла дружина нашого шефа.

— Добрий день, Василю Васильовичу!

— Добрий день, Єво Борисівно!

— Як поживаєте?

— Дякую.

І ще декілька ввічливих пустопорожніх запитань і таких же відповідей. Нарешті, після вітального ритуалу, вона перейшла до головного для себе.

— Ну так що, Василю Васильовичу, Ви що-небудь підкажете?

— Що саме? — зобразив я чуйного ідіота.

— Василю Васильовичу, — з легким докором промовила Шерстюк, — ми ж домовлялися дружити. — І, витримавши паузу, підказала: — Щодо Віктора Тихоновича.

— А, Віктора Тихоновича! Все нормально.

Вона мило посміхнулася. Потім запитала:

— А старша медсестра до нього часто заходить?

— Людмила Миколаївна? Заходить, напевно. У справах. Я не звертав уваги. То в ординаторській працюю, то в палатах.

— А Ви зверніть увагу, — в голосі почулися металеві нотки. — Добре? Адже Ви, сподіваюсь, хочете довго тут працювати?

І знову солодко посміхнувшись, вона пішла.

Я підхопився і, як тигр у клітці, заметався по ординаторській. Ну це ж треба, га?! Примушує мене стежити за своїм чоловіком! І вже погрожує чимось. Про старшу якось пронюхала. Ось кого б мені в спільники! Вмить би виявила цього таємничого «чорного доктора». З її умінням наполегливо йти до своєї мети, все підпорядковуючи цьому, вона змогла б запросто розшифрувати аналогічні дії іншого.

І раптом в голові сяйнуло! Я зупинився і, приголомшено дивлячись в порожнечу кімнати, здивувався своєму здогаду: Єва Борисівна?!!

Конєва жила на хімселищі, у старому районі міста, побудованому свого часу для працівників хімічного заводу. Роки тріумфу великої хімії минули, і комунальне господарство, підвідомче заводу, природно, прийшло до занепаду. Будинки, в більшості своїй сірі панельні п'ятиповерхівки, виглядали зараз гнітюче похмуро. Жили в них переважно пенсіонери, і тому тут було відносно тихо і спокійно. Але, підходячи до будинку чотирнадцать, де мешкала моя хвора, я почув бухкаючі звуки важкого року. «Так, несолодко живеться, напевно, сусідам чиїхось супермодних онуків», — подумав я. Але найдивовижнішим виявилося те, що ця так звана музика гуркотіла саме за дверима потрібної мені квартири.

«Весело живеться Конєвій», — констатував я, тиснучи на кнопку дзвінка. Його мелодійне звучання відразу ж потонуло в цій какофонії. Довелося повторювати цю процедуру кілька разів, причому довго не віднімаючи пальця. Нарешті двері відчинилися — і мене аж хитнуло гучною важкою хвилею. На порозі стояв білявий хлопчина з покошланим волоссям, в розстебнутій наляпистій сорочці і дірявих запраних джинсах. Він подивився на мене каламутними очима:

— Тобі чого?

— Мені потрібна Конєва.

— Навіщо?

— Розумієте, я — лікар, — спробував я пояснювати. Але хлопцю, напевно, було важко довго утримувати увагу, тому він, відвернувшись від мене, крикнув углиб квартири:

— Агов, телиці! Хто з вас Конєва? Хто викликав лікаря?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, яке зривалося на виск.

— Нам лікаря не треба, — розшифрував хлопець цей звуковий виплеск і спробував зачинити двері.

— Почекайте, — перешкодив я йому. — Тут живе хвора Конєва?

— Тут Вітьок живе, — заперечив мій нетерплячий співбесідник.

— Покличте його, будь ласка, — попросив я.

Той на декілька секунд замислився, але ж таки погодливо кивнув головою.

— Вітьок!.. Вітьок!.. — крикнув він в квартиру, але, не дочекавшись відповіді і кинувши мені «зараз», пішов сам на пошуки свого дружка.

Через деякий час вийшов чорнявий хлопець у темній сорочці і чорних джинсах. Мабуть, це і був Вітьок.

— Здрастуйте, — привітався я.

— Привіт!

— Скажіть, тут живе Конєва Серафима Андріївна?

— Не живе.

— А раніше жила? — зміркував уточнити я.

— Жила.

— А зараз де живе?

— Ніде не живе.

— Як — «ніде не живе»?

— Ну, взагалі не живе.

— А де ж вона?

— Померла.

— Як померла?! — до мене почав доходити сенс нашого дивного діалогу. — А Ви хто?

— Онук. А Ви хто?

— Я — доктор. З лікарні, де вона лежала.

— А як Вас звати?

— Василем Васильовичем.

— Дякую, Василю Васильовичу, нам лікар вже не потрібний, — і, перечекавши трохи моє мовчання, запитав: — Все?

— Все.

Двері перед моїм носом зачинилися. Я ще деякий час стояв, оглушений чи то звуками року, чи то раптовим повідомленням, і не відразу почув голос у себе за спиною.

— Докторе! Докторе!