Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Гаразд, називай як хочеш, — усміхнувся я.

— Ну так що там? — мою спільницю розпирала цікавість.

— Конкретного немає майже нічого.

І я розповів їй про всі свої пригоди, спостереження, роздуми.

Вікторія уважно слухала. І дивувалася, і лякалася, і сміялася.

— А у тебе що? — у свою чергу поцікавився я.

— Я теж над усім цим думала. Головне — виявити, кому саме з наших лікарів вигідні ці смерті? Зрозуміло, що гроші тут могли зіграти ключову роль. Але мені здається, повинен бути ще якийсь мотив. Вас я відразу викреслила, — вона поглянула на мене і виправилася, — тебе викреслила.

Я згідно кивнув головою.

— Ні, не тому що це — ти. А тому, що, по-перше, ти це сам затіяв це розслідування а по-друге, я зараз пригадую, що і до тебе були доволі-таки дивні смерті. Хоча я в цьому, якщо чесно, не дуже розбираюся. Віктору Тихоновичу не вигідно, щоб хворі в його відділенні вмирали. Він дуже честолюбний. Ігор Петрович? Не знаю. Він такий добрий, веселий.

І хоча з такою характеристикою Ігоря я був цілком згоден, але все одно чути таке з вуст моєї дівчини було чомусь неприємно.

А Віка продовжувала.

— Швидше за все, це Надія Миколаївна. Вона зараз розлютилася на всіх і вся. Ти сам розповідав про її життя. А знаєш, на що здатна принижена, ображена жінка?! — обличчя Вікторії раптом змінилося, в її очах блиснули хижі вогники. Мені аж стало страшнувато. — Може, вона мститься Віктору Тихоновичу або тому ж Олександру Михайловичу?

— А до чого тут нещасні старі? — заперечив я.

— А чиє це відділення? А чия лікарня? Ото ж! Та й гроші, безумовно. Сім'ю ж то треба годувати. Мало того, що її всі кинули, так ще й залишили наодинці з матеріальними проблемами. Це у вас, чоловіків, — логіка, розрахунок, а в нас — емоції, почуття. У поведінці жінки, в її вчинках, навіть злочині шукайте і ви завжди знайдете приховані почуття, вірніше,їх наслідки, результат.

«Так, — подумав я, — в логіці, а точніше в тонкому чутті, Вікторії не відмовиш. Жінки, виявляється, абсолютно інший тип людей. Нам їх, напевно, ніколи не зрозуміти».

— Але їй були потрібні помічники, — міркувала далі Віка, — Поліна Аркадіївна для цього підходила ідеально: затуркана, жила в злиднях. А коли ти її викрив, довелося терміново її прибрати.

— Так, але Надія Миколаївна того дня працювала. У неї залізне алібі.

— Значить, — задумалася дівчина, — у неї є ще спільники. Або повідомила тим же замовникам — і вони усунули Коритіну.

— А що Світлана говорить? Які у неї новини?

— Світуля впевнена, що тут без баби Фросі не обійшлося.

— Вона просто її не любить, ось і валить усе на неї.

— Але погодься, баба Фрося — ще та штучка. Командує, ніби вона тут завідувачка. І цілком можливо, що вона бере участь у цій справі.

— Тебе послухати, то виходить, що у нашому відділенні підступно діє банда озлоблених жінок. Ні, Віко, тут у тебе щось не сходиться. Надія Миколаївна і баба Фрося ні на дух одна одну не переносять. Навряд чи їх об'єднала священна жіноча помста проти ненависних чоловіків. Тим більше, що вбивають вони в основному осіб своєї ж статі!

— Може, я і помиляюся. Адже це тільки міркування. Але й до Надії Миколаївни треба уважніше придивитися. Я відчуваю.

— Добре, подивимося. Тим більше зараз затишшя. Здається, Півнєва ніхто не збирається вбивати. Завідувач над ним труситься — щось йому від них потрібно. І Надія Миколаївна його рятувала. Але треба й за іншими хворими наглядати, щоб нічого не пропустити. Згодна?

— Згодна.

— Та досить про це. Пішли до нашого фонтану, що «говорить».

— Пішли.

І ми з Вікою попрямували в парк. Віддавши належне розслідуванню злочину, ми тепер відчували себе вільними для веселощів і розваг. Молодість егоїстічна, здається, що ввесь світ біля її ніг. Тому більш за все не хочеться думати про якусь там смерть.

Ми чудово провели вечір, а вже прощаючись в її темному під'їзді, я пригадав свою клятву бути рішучим: спробував поцілувати дівчину, а вона подалася мені назустріч, ніби сама давно чекала цього моменту. У мене закрутилася голова від дотику вологих пелюсток її губ, аромату парфумів, її молодості й свіжості. Потім вона гладила моє обличчя і шепотіла:

— Який ти красивий, розумний і гарний.

«Боже! Це просто не вкладається в моїй голові. Я — красивий! Ні, безумовно, жінки — зовсім інші істоти. Вони, напевно, з іншої планети. І це здорово! Щоб ми, нетесані мужики, без них робили?».

Вранці у відділенні був переполох. Як з'ясувалося, вночі помер Півнєв. Ігор Петрович викликав з дому шефа, був і реаніматолог. Але все виявилося безрезультатним. Приїжджав син, тіло забрали в морг. Всі принишкли, ніби в чомусь були винними. Віктор Тихонович сидів у своєму кабінеті засмучений і злий, як ніколи. П'ятихвилинку відмінив. Передав через Ігоря Петровича: «Нічого доповідати,