Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

сюди вже як головний лікар, Риндіна почала знаходитися під його негласним заступництвом. Не все ладналося у неї на роботі,й те, за що інші мали б великі неприємності, їй сходило з рук. Заміж вона не вийшла, але чоловіки в її житті, звичайно ж, були. Тільки тепер вона ретельно приховувала свої зв'язки. І сама вона змінилася. З веселої сміхотухи перетворилася на шкідливу, єхидну пані. Особливо перепадало від неї бабі Фросі, мабуть, Риндіна вирішила, що це від неї все зло. А при чому тут вона? Хіба шило в мішку сховаєш? І якщо ти така порядна, то нічого на чужих мужчин задивлятися. Ось і залишилася тепер сама — ні чужого, ні свого чоловіка.

Я подякував бабі Фросі за частування, а подумки й за цінну інформацію, яку довідався, і, пообіцявши обов'язково, не соромлячись, заходити до неї, повернувся в ординаторську. Надія Миколаївна вже була там.

— Де це Ви, Василю Васильовичу, зникли?

— А що мене шукали?

— Та ні, просто, Вас не було видно.

— Я у баби Фросі чай пив.

— А! І Вас уже чайрує.

— Це погано?

— Дивіться самі. Але повинна Вас попередити: це підступна стара. Чаєм, булочками підсолодить, влізе в душу, а потім туди ж і напаскудить. Мабуть, про мене всіляких дурниць наплескала?

Я зам'явся.

— Та можете не говорити. Я і так знаю. Будь моя воля, я б її давно поперла з відділення. Так не можна. Ну як же, ветеран, заслужена людина! А ганчірку тягать великого розуму не треба. Але тут — медична установа. Тут і слово, і дія лікує. А після неї хворі помирають. Випадковість? Не знаю. Ось і Півнєва чаями поїть. У нього серцева недостатність, рідина повинна бути обмежена, а вона його наводнює. Я завідувачу доповідала, а він не реагує, мовляв, трішки можна. Ігор Петрович — той сміється: «Чай — чудодійний! Я після нього метеликом пурхаю!». Авжеж, чудодійний: подивимося, яке диво він створить.

РОЗДІЛ 15

Я знову був розгубленим. Одну послухаєш — сумнівів немає: типовий портрет потенційної вбивці — озлоблена, незадоволена, отруйна. А інша розповість — все виходить навпаки. Виявляється, сама вона — хитра, підступна, так і чекай від неї удару спідтишка. Спробуй тут розберися!

Мені згадалася стара притча. До світового судді прийшли два сусіди, що посварилися. Він вислухав першого і говорить:

— Ти — правий!

Потім послухав другого й вигукнув:

— Ні, це ти — правий!

А дружина судді,яка була присутня при цьому, шепоче йому:

— Так не може бути, хтось один повинен бути правим!

Він здивовано обернувся до неї:

— А знаєш, ти права!

Ось так. У кожного своя правда, і кожен по-своєму має рацію.

Я лежав у гуртожитку на ліжку і марно намагався зрозуміти події, що відбувалися. Нічого не сходилося, ніби хтось спеціально все заплутував, граючись зі мною: то показував краєчок істини — і відразу ховав, то висвічував її в абсолютно іншому ракурсі. Я знову й знову забридав подумки у глухий кут. І раптом розсердився на себе. Ну воно мені треба, га?! Втелющив собі в голову якусь детективну історію і намагаюся знайти уявного вбивцю. Краще б думав про Віку, про любов або — у крайньому разі — про медицину: як підвищити свій професійний рівень. До речі, з Вікою вже давно не зустрічався, заважає цей різнобій у змінах. Треба обговорити нашу справу, може, вона підкаже якусь розумну думку. Та й взагалі, хотілося б побачити її в невимушеній обстановці.

У грудях потепліло, ніби я вдихнув гарячого повітря, а серце гучно застукало. Я підхопився. Чого це я розлігся? Набридли ці чотири стіни. Піду в місто прошмигнуся. Ось якби Віка була не в нічну зміну! А котра година? Третя пополудні.Чудово! Кілька годин можна й поспілкуватися. Я нашвидкуруч одягнувся і, радісний, кинувся телефонувати своїй дівчині.

Вахтерка спокійно сиділа на своєму посту, але, побачивши, що я з усіх ніг мчуся прямо на неї, перелякано зиркнула, зігнувшись вбік, чи не мчиться, бува, услід мені міліція?

— Що трапилося?!

— Мені треба подзвонити! — видихнув я.

— В міліцію?!

— Ні, дівчині.

Маска напруженої розгубленості тут же перетворилася на офіційну діловитість.

— Це службовий телефон.

— Ну Михайлівно, мені тільки на одну хвилинку!

Жінка пом'якшала, але продовжувала бурчати за інерцією.

— А раптом хтось у справі дзвонитиме? З тієї ж міліції, наприклад.

Видно, минулого разу я здорово-таки її налякав. Ледь не вдавилася, бідна. Але я вже набирав Вікин номер і не чув її мимрення. Слухавку підняли після першого ж гудка, ніби хтось стояв біля телефона. Це була Віка з її неповторним голосом.

— Алло!

— Привіт, Віко! Це я.

— Привіт! — зраділа вона.

— Ти коли йдеш на роботу?