Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Зміна закінчилася, і я із задоволенням вийшов у двір лікарні. Так приємно усвідомлювати, що твої знання, ти сам виявився комусь корисним, навіть допоміг врятувати життя.

Світило неспекотне серпневе сонце, на деревах пересвистувалися птахи, і було якось затишно й гарно. Тому здавалося безглуздим, протиприродним, що поруч, за цими стінами, причаїлася підступна смерть, готова напасти на свою жертву будь-якої хвилини.

Я неспішним кроком попрямував у гуртожиток. Проходячи повз майданчик для стоянки автомобілів, я впізнав машину нашого завідувача. Біла «п'ятірка» блищала на сонці полірувальним лаком. Я, мимоволі замилувавшись, підійшов до неї і просто так, заради цікавості, зазирнув усередину. На сидінні, поряд з кріслом водія, лежала історія хвороби! Чому шеф возить її з собою? І чия вона? Можливо, цим покриваються старі гріхи або готується нова жертва? Думки, вірніше, питання вихором закрутилися в моїй голові. Підглядання через скло нічого не дало — тека лежала зворотним боком догори. Ех, якби подивитися цю історію хвороби, можливо, все відразу стало б ясно. Прикрість заперчила в горлі. Я посмикав дверцята, але вони були замкнуті. І вже відходячи від машини, я автоматично натиснув на ручку задніх дверей. Замок клацнув- і дверцята прочинилися! Я сторопів. Що робити? Озирнувся на всі боки. Нікого ніде не було. «Гаразд, я тільки швиденько подивлюся, чия це історія хвороби, і покладу на місце», — дозволив я собі. Миттю забравшись на заднє сидіння і зачинившись про всяк випадок, я вже протягнув руку до жаданої мети, коли через лобове скло побачив… Віктора Тихоновича, котрий ішов до машини!

Душа сховалася в п'яти, потягнувши за собою тіло. Я інстинктивно пригнувся і влігся на дно автомобіля, прикрившись килимком із заднього сидіння. Серце моє калатало так, що його, напевно, було чутно не тільки моєму начальникові, але й всім співпрацівникам лікарні. Я нічого не тямив, згоряючи від сорому. Почулися повороти ключа в замку — і дверці відчинилися. Віктор Тихонович, муркочучи якусь мелодію, сів за кермо. Було чутно, як він вовтузився з машиною. Потім вийшов, відкрив капот, приєднував, напевно, акумулятор. Опісля вантажив щось у багажник. Я поступово опам'ятовувався і почав усвідомлювати жах становища, в якому опинився.

«Може, відразу відкритися? Або непомітно виповзти з машини? Ні, побачить, він дуже близько. І як я поясню йому свою ситуацію? От влип так влип! Як штанами в жуйку!»

Нічого не залишалося робити, як покластися на долю і чекати, що буде далі. Незабаром я почув ще один голос, жіночий. Це була, як я здогадався, його дружина.

— А навіщо ти в багажник вантажиш? Поклав би краще на заднє сидіння.

«Господи! Тільки не на заднє сидіння»! — почав благати я. Господь, напевно, був десь поруч, тому що, почувши мене, не допустив цього.

— Та тут м'ясо. Боюся, протече. Давай і твої сумки відразу.

Дружина — слава Богу! — погодилася. Вони всілися в машину і рушили. Якийсь час ми їхали мовчки, вірніше, мовчали вони. Якби заговорив я, гадаю, без дорожньо-транспортної пригоди з істеричними криками тут би не обійшлося.

— Що там у тебе сьогодні? — нарешті запитала дружина.

— М'яса принесли, ковбаски. І, як завжди, горілку, коньяк.

— А мені цукерок понаносили. Ніби я за квартиру солодощами розраховуюся.

— Дякуй хоч це дають.

— Дякую. А що твій Півнєв, ти з ним розмовляв?

— Так, він сьогодні приїжджав, дідові було погано. Обіцяв допомогти.

— Дай Боже! — вона помовчала, потім запитала: — Ти сьогодні нічим не планував займатися?

— Хочу по аптеках прогайнути, треба ліків їм підкинути, та і гроші забрати.

— Ні, Вітю, — прохально сказала вона. — Давай узавтра. А сьогодні допоможеш мені огірки консервувати. Я їх ще звечора замочила.

— Знову ти зі своїми огірками! — несподівано скипів Віктор Тихонович. — Попереджати треба заздалегідь!

— А нащо попереджати? Ти сам не бачиш? Зима на носі! І врешті-решт, я що, для себе стараюся?

Чоловік не відповідав. Але по тому, як він перемикав швидкість і як смикалася при цьому машина, можна було судити про його стан. Нарешті приїхали. Вони мовчки вийшли з машини, розвантажили багажник.

— Ну то що, на тебе чекати?

— Зараз, поставлю машину в гараж, — незадоволено пробурчав противник засолки огірків, мабуть, перегорівши і вже змінивши свої плани. — Готуй обід! — тоном своєї переваги сказав він. Очевидно, в цьому питанні він міг покомандувати.

Тіло моє затерпло, але я боявся навіть поворухнутися, щоб не видати себе. І єдиним моїм бажанням було швидше вибратися звідси. Але гараж розташовувався, либонь, далеко, тому що їхали ми довго. Нарешті машина зтишила хід і зупинилася. Дверцята відчинилися, але водій не вийшов, а навпаки, в автомобіль хтось сів.

— Привіт!

— Привіт!

Почувся характерний звук поцілунку.

— Ну що, як справи? — голос був дивно знайомим, але в такій ситуації я ніяк не міг збагнути, де я його чув.

— На жаль, все відміняється. Ти уявляєш, дружина затіяла консервувати огірки, влаштувала скандал. Отже, давай наступного разу, все одно свята вже не вийде.

— Ну що ж, — вона зітхнула, — давай наступного разу.

— Ти не сердишся, Людмилко? — він, мабуть, поцілував її, тому що вона не відповідала.

«Людмилка… Людмилка… Так це ж… Людмила Миколаївна — наша старша медсестра! Оце так! Ось тобі й строга пані! Аби тепер вони не перебралися на