Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін
— Та ні наче.
— А що ж Вас так сильно розсердило?
— Я злякався, що хвора може померти.
— Ага. А як же на це відреагувала Поліна Аркадіївна?
— Нормально.
— Вона на Вас не образилася?
— Ні.
— Василю Васильовичу, а у Вас є які-небудь комплекси? Вас в дитинстві однолітки дражнили?
Тут мої вуха спалахнули і затріпотіли, як полум'я на вітрі.
— Ніяких комплексів у мене немає!
— А Ви своїм кривдникам мстилися?
— Нікому я не мстився!!
— Ну, гаразд, гаразд, — зменшив свій натиск слідчий і відкинувся у кріслі, — Ви після чергування де були?
— Пішов додому, в гуртожиток.
– І що там робили?
— Спав!
— Хто-небудь бачив, як Ви прийшли в гуртожиток?
— Не знаю. Вахтерки якраз на місці не було.
— А в кімнаті з ким Ви живете?
— Сам.
— Значить, ніхто не може підтвердити, що Ви були в гуртожитку?
— А навіщо?
— Справа в тому, що Коритіна сама відчинила двері якомусь знайомому.
— Якому знайомому? — до мене почав доходити сенс натяків слідчого. — Так її ж убив чоловік!
— Хто Вам сказав?
— Всі говорять. Адже його заарештували!
— Вже випустили. Він якраз тут і ні до чого.
— Як ні до чого? А хто ж тоді до чого?
— А ось цим я зараз і займаюся…
Від слідчого я вийшов у напівнепритомному стані й попрямував до виходу.
— Василю Васильовичу! — погукала мене Віка. — Заждіть! — в офіційній обстановці вона була зі мною, певна річ, на «ви».
Дівчина перелякано дивилася на моє, напевно, розгублене й бліде обличчя.
— Ну, що там?
— Поліну Аркадіївну убив не чоловік!
— А хто?!
Я знизав плечима. Потім додав:
— А знаєш, кого підозрюють?
— Кого?
— Мене!
* * *Я не пам'ятаю, як я дійшов до гуртожитка. Голова гула від пережитого.
Біля столика вахтера знову нікого не було. Ну що за неподобство? Тебе звинувачують у вбивстві, і ніхто не може підтвердити, що ти сумлінно спав після напруженої праці.
— Михайлівно! Михайлівно!! — заволав я на весь коридор.
Із підсобки вискочила немолода огрядна жінка в синьому технічному халаті й з набитим ротом — вона снідала:
— Фо фкоїлоф?!
— Михайлівно, де Ви ходите?! Тут міліція шастає, вбивство розкриває, а Вас немає на відведеному Вам посту!
— О Гофпоти! — вахтерка обм'якла і притулилася до стіни.
Я спочатку переконався в тому, що їй не загрожує асфіксія погано пережованою їжею, а простіше кажучи, чи вона, бува, не вдавилася, а потім вже обурено пройшов до себе в кімнату.
Заснути я, безумовно, не зміг. Переді мною все ще стояло обличчя слідчого з очима-цвяхами, що колупали мені душу. А в голові звучали його єхидні запитання:
— У Вас є які-небудь комплекси?
— А в дитинстві Вас не дражнили?
Мене знову вдарила гаряча хвиля. Я нервово заходив по кімнаті. Отже, мене підозрюють у вбивстві. Оце так номер! Я хотів допомогти міліції, а зараз самому треба доводити, що ти не верблюд. Втім, своя логіка є і в цього сищика. А що? Молодий гонористий лікар, який вважає себе світилом медицини, обурився тому, що його, бачте, не покликали проконсультувати стан тяжкохворої. І замість подяки за те, що медсестра виміряла артеріальний тиск і хотіла зробити загалом правильний укол, він облаяв її у присутності хворої! Природно, що це образило досвідчену немолоду робітницю. І вона потім, напевно, пішла до нього в ординаторську і обізвала цього юного нахабу капловухим бовдуром!
Я аж зупинився. Було якось незвичайно говорити про себе в третій особі, причому з таким самоприниженням! І що далі? А далі цей «капловухий бовдур», затаївши образу, нікому не сказавши ні слова, їде розбиратися до неї додому. Та впускає його у квартиру. Після нічного скандалу й «домашнього концерту» з чоловіком вона, безперечно, збуджена і вихлюпує йому в очі все, що про нього думає. Той, зорієнтувавшись в обстановці (чоловік до нестями п'яний), хапає ніж і… А що? Цим лікарям не звикати різати. Все. В'язниця. Від п'яти до десяти. Або більше.
Я знесилено сів на ліжко. Як казав у таких випадках мій тато: «Є конкретна пропозиція — треба щось робити!». Саме так: щось! Розповісти всю правду слідчому Касьянову? Але, по-перше, особливого бажання бачити його я щось не відчував, а, по-друге, навряд він мені повірить: подумає, що я вивертаюся, намагаюся виправдати себе. Треба шукати справжнього вбивцю.
Є одна зачіпка. Зять Пономаренко. Адже він про щось домовлявся з кимось із докторів. Швидше за все, схема була такою. Старих хворих родичів