Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
Одинцовій би приборкати запал, з вдячності увійти до його становища. Хоча розуміння, що своїми заявами робить якщо не боляче, то неприємно – було. Але й чоловікові варто було збагнути набагато раніше – суворим контролем та наказами не втримає біля себе. Тут потрібне щось більше. Принаймні бажання самої людини залишитися. В ідеалі кохання, котрого, чітко знала, тут і близько не передбачалося.
– Трахнулася кілька разів з Чернишевським, смілива одразу стала. Нагадаю, що ти не в тому положенні! – Рощин підхопився на місці, – Я швиденько пам'ять освіжу!
– Кирило, я вчинила не зовсім чесно. Тобі боляче і прикро через мою поведінку, але...
– Мені боляче? – знову вдарив кулаком по столу і, упершись долонями в скло: – Ти у своєму розумі? Часом на цій своїй Сицилії не перегрілася на сонечку? Невдячна зміюка!
– Кириле, будь ласка, заспокойся, – відступила, розуміючи, що спізнилася з проханнями про спокій. Чоловік був на взводі. Куди й поділася врівноваженість, – Твої образи та крики нічого не дадуть. Поговорім нормально.
– Ти повелася як справжня повія! – обігнувши стіл – кінцевий бар'єр і умовний захист, що відокремлював їх, Рощин наступав, – Хіба з тобою взагалі можна розмовляти? Хоча про що я? Повія вона і є повія!
– Саме так! Повія! Завжди такою була! Ти від початку знав, на що йдеш! Раз я повія, чому за мене тримаєшся? – щоби спалахнути, Риті з лишком вистачило злободенного нагадування про минуле, – Відпусти й дозволь розпочати нове життя. І сам теж почни.
– Ти б краще мовчала і не командувала! – опинившись у десятці сантиметрів, грубо вхопив дівчину за передпліччя, потягнувши до себе, – Ти моя і я сам вирішуватиму, що з тобою робити!
– Божевільний! – вигукнула Одинцова й на мить остовпіла, з жахом втупившись у палаюче праведним гнівом обличчя чоловіка.
– Так, божевільний! Але мені плювати на твої обурення! – намагаючись достукатися до свідомості, струшував дівчину все сильніше, – Тебе не отримає ні Чернишевський, ні будь-хто інший! Зарубай собі на носі! Не для того я грав у шляхетність шість років тому, щоб ти тепер показувала свій характер.
– Ось як! – стрепенувшись ще дужче, як спіймана пташка, – Тобі потрібна покірна рабиня? Тоді не за адресою звернувся! Я відслужила свій термін! Досить! Мені набридло таке життя! – Кирило на мить опішив від прямолінійних заперечень, і Маргарита, користуючись нагодою, вирвалася з рук, що сковували її. – Я не хочу постійно бути у тебе на прив'язі! Не хочу бути собачкою: захотів – приспустив повідець, захотів – притяг до ноги! Я хочу волі! Я ненавиджу, коли мені вказують! А ще... – метнувшись до столу і витягнувши з вази букет, кинулася на Рощина, розмахуючи перед обличчям, – Я ненавиджу бісові лілії! Завжди ненавиділа! Але терпіла, бо їх любиш ти! З мене досить!
Переставши себе контролювати, раз по раз хльостко кинулася з квітами до чоловічого обличчя. Десь на задвірках свідомості залишки розуму благали припинити істерику, але всередині все настільки палало, що стримати емоції у вузді виявилося неймовірно складно. Абсолютно неможливо.
– Я втомилася прикидатися!.. – гарні, але холодні за своєю натурою лілії розліталися від ударів убік, – Я втомилася вдавати, що все добре! Втомилася грати роль слухняної дівки на побігеньках! Я хочу нормального життя! НОРМАЛЬНОГО!
Та трохи щастя. Так, була неправа, коли втекла, але вона не залізна! Сидіти точно на повідці й терпіти стабільні закиди за минуле – те минуле, за яке сама себе не раз прокляла, не в змозі.
– Остигни, хвойдо! – вивертаючись, осадив Кирило, протвережуючи й вибиваючи з дівочих рук жалюгідні палиці, що недавно були благородним букетом. – Набридло їй! А в грошах валятись тобі не набридло? Ікру ложками жерти не набридло? Барахло брендове носити не набридло? – рвонув сукню на грудях, переходячи на загрозливий шепіт. – Цілий стан на собі носити, – потеребив золотий браслет, – теж не набридло? Ти хоч знаєш, що й дня без мене не протягнеш? Не пройде і кілька тижнів, як приповзеш проситися назад! Шикарного життя захочеться. Чи думаєш, у твого Чернишевського вистачить грошенят тебе обдаровувати за здібності в ліжку, як я обдаровую?!
– У цьому вся різниця між тобою та Олегом! – зневажливо пирхнувши, виплюнула: – Ти все вимірюєш грошима!
– Що? – спотворився гримасою гидливості.
Повисла лячна тиша. Така, що хоч ножем ріж – чутно кожен шерех і стукіт серця, не кажучи про тяжке дихання. Відразу стало неприродно важко мовчати після експресивного з'ясування стосунків. Того й дивись, вибухнуть громи-блискавки, що звисали над головами, але вже в рази сильніше, ніж раніше.
І коли Рита несміливо визнала:
– Ти одного разу запитав, чим він кращий за тебе. Так от зараз відповідаю – усім. Поводженням насамперед.
Вибух не забарився.
– Ах, ти паскуда!
Маргарита видихнути не встигла, як побачила, що рука Кирила летить на неї. Секунда, і дзвінкий ляпас луною рознісся по кімнаті. Від несподіванки й все ще відчуваючи дискомфорт у підвернутій нозі, не втримала рівновагу і полетіла на диван, звідки скотилася на підлогу.
Притиснувши долоню до щоки, що запалала від удару, та здригаючись від ридання, котрі миттєво нахлинули, за пеленою сліз слабо розрізняла, що коїться. Плакала не від падіння та болю, що пронизав скроні, бо фізичний біль ніщо у порівнянні з душевним, а від приниження та страшних одкровень. Замість колишнього рятівника перед нею постало чудовисько. Справжнє чудовисько, здатне на будь-які дії.
