Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Не підходь! – скрикнула.

– Не те що? – Гришка продовжував наступати, – Вб'єш? Піф-паф? Це я вб'ю і тебе, і твого дорогоцінного Рощина!

Гучно розсміявшись, Латунін закинув голову назад. Тривало це секунди, після чого накинувся на Маргариту, заламуючи руки та відбираючи вазу. Дівчина не мала наміру здаватися, міцніше стискаючи пальчики й опираючись. Сама не зрозуміла, коли нерівна боротьба дійшла критичної точки, та часу на роздуми більше не залишилося. Без того надто зволікала.

Вивертаючись від липких лап, як дзиґа, Одинцова в якусь мить підняла руку з імпровізованою зброєю й з усієї сили вдарила Грицька по скроні. Не чекала такого ефекту, але той якось притих, опустив руки, завмер на секунди та, похитуючись, відступив.

Дівчина спостерігала за всім, наче збоку, як кінострічку прокручувала перед очима. Заплутавшись у своїх ногах, Латунін полетів униз. До того, як приземлитися, зачепившись, вдарився потилицею об кут столика.

Ще мить і величезне тіло лежить розпластаним на білій мармуровій підлозі передпокою. Обличчя спотворене лютою гримасою, очі розплющені, а навколо голови розтікається величезна калюжа криваво-червоної рідини, роблячись більше й більше.

Десь збоку пролунав гучний дівочий вереск, слідом за яким задзвенів кришталь, що розбився. Та сама рятівна ваза, що вислизнула з тремтячих рук. Потім дійшло, що й кричала вона сама.

Чого кричала? Адже хотіла цього. Позбавити себе і світ диявольського відріддя. У тому, що позбавила, чомусь одразу сумнівів не залишилося, аж надто неживий погляд дивився кудись у стелю. Радіти б, та чому стало моторошно.

Помста втілена у життя, але чому не легшає?

Поволі опустилася на підлогу, підповзла до Гришка. Простягла тремтячу руку до шиї, намагаючись намацати пульс. Про себе посміхнулася, не виявивши жодного прояву життя. Безглуздо шукати те, чого немає. Вбила. Ритка його вбила. Латуніна. Нелюда. Тварину. Але при цьому людину... Вона вбила людину. Вперше у житті!

– Матінко... я ще й убивця... – хапаючись за голову, пробурмотіла дівчина.

Господи, куди скотилася? Спочатку бордель, десятки мужиків, що проходили через неї... Шість років, день за днем. Пекельних, брудних, нелюдських. Шість років стажу роботи повією! Далі що? Ще стільки ж років за ґратами?

Не контролюючи себе, Маргарита розплакалася, задихаючись від сліз.

Не цього хотіла. Не про те мріяла в юності... Повія. Брудна та негідна. Це її тавро, яке не вивести нічим. Карма, яку нестиме до гробової дошки. Але, чорт забирай, карма, з якою майже змирилася... Що далі? Вулична дівка, яка не має ні майбутнього, ні сьогодення. Хіба що минуле, з яким більше нічого не пов'язує. З якого нічого й нікого не лишилося.

Як жити далі? І чи є сенс? Якщо раніше, в борделі, залишалася тендітна, але надія на волю, то тепер... Не в'язниця, то ще щось. Після того, що зробила з Латуніним, вона теж не жилець. Заявиться якийсь охоронець Гришки, Сергій чи ще хтось, відправлять до Сизого, а там одному Богу відомо, що той може зробити за її витівку. Чи є сенс відтягувати страту?..

Затуманеними очима Маргарита озирнулася. Поруч лежала розбита ваза, манячи своїми гострими куточками. Те що потрібно.

– Боже, пробач мені мої гріхи... – втягнувши глибоко повітря, молилася дівчина, пускаючи очі до небес.

Замружившись, провела уламком по зап'ястю, вдавлюючи скло в тонку шкіру. З першого разу вийшло так собі. Ледве кров з'явилася. Стиснувши зуби, вдруге натиснула сильніше, відчуваючи, як кришталь тягуче-повільно занурюється в підшкірну тканину, як рве вени. Боляче. До чортиків боляче. Але терпіла, впевнена, що невдовзі полегшає. Не одразу, звичайно, а коли темрява раз і назавжди захопить у полон.

Зрозуміла, що впоралася, коли кров нескінченним потоком потекла по руці. Вже впевненіше повторила дії з другим зап'ястям. Розтиснула пальчики, випускаючи закривавлене скельце на мармур.

Було не страшно. Більше не страшно. Спираючись спиною об стіну, Ритка невидюче дивилася на тіло Гришки. Нічого більше не думала. Чекала. Просто чекала, коли дурне життя піде з її тіла разом із кров'ю, що сочилася з ран.

Хтозна, скільки часу так просиділа: цілу вічність, або якихось пару хвилин. Та єдине, про що подумалося – чому досі перед очима не промайнуло її життя? Говорять, це вірна ознака смерті. Не сказати, що горіла бажанням згадувати останні роки, але поринути у дитинство та юність, «побачити» Антоніну Романівну та Івана Степановича була не проти. Можна навіть матір з батьком, принаймні коли у них все ще було добре. Навіть часи зустрічання із Пашкою. І Олега... його обов'язково хотілося згадати...

Але нічого не було. Жодної картинки минулого. Лише голова була мов чумна. Наче випила кілька склянок горілки. Навіть не чарок, а саме склянок. Старих, радянських, гранованих. І ломота в тілі, як потягом проїхав хто. А за нею... порожнеча.

Не почула і коли відчинилися вхідні двері, а до квартири хтось залетів.

– Та хай йому грець!.. – долинула шокована лайка, – Поганий виїзд видався!

Одинцова дізналася, що увійшов Сергій, коли той присів поруч, з жахом розглядаючи місце подій.

– Ритка, дурепа! – струшуючи ледь живу дівчину за плечі, заревів охоронець, – Що ти наробила?