Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Підвівшись, Маргарита невидюче оглянула вітальню. Відчуваючи, що божеволіє, гарячково розсміялася. Гучно так, але глухо. Важко сказати, скільки часу це тривало, перш ніж, ховаючи обличчя в долонях, не розплакалася від безвиході ситуації та власної нікчемності, бо життя не переграти й нічого не змінити. Не бути їй щасливою ніколи. Весь свій ліміт вичерпала минулими днями на Сицилії.

Може, як у старі добрі часи, пігулок наковтатися? Головне, набрати повну жменю сильнодійних. Хоча, певно Рощин чи охорона, знову відкачають. Тепер точно знала, що Кирило легко не відпустить. Або ж... Погляд метнувся у бік прозорої штори, що тремтіла від легкого подиху вітру через відкриті двері.

З балкона пригнути, чи що?

2004 рік

– Заходь скоріше! – підпихаючи в спину, Сергій заштовхав дівчину крізь дверний отвір до квартири.

Яскраве світло засліпило очі, на мить позбавляючи й без того втраченої через невдалу втечу координацію. Опинившись у домі заклятого ворога, шанси на порятунок остаточно меркли. Благання, якими залишок шляху засипала Сергія і водія, не дали результату, що не дивно. Своєю витівкою ще більше розлютила чоловіків.

Чорт забирай, а свобода – справжня, повноцінна свобода була так близько. А зараз? Що тепер? Ця квартира гірша за бордель. Тут Латунін. Рита ще не бачила його, але ступивши на поріг, мерзенні мурашки покрили тіло, віщуючи, що нічим добрим вечір не закінчиться.

— Чого стала, рота роззявила? Проходь, – пробурчав охоронець невдоволено, – Я в машині буду. Коли закінчите, прийду, заберу тебе.

– А як же?..

Питання не встигло зірватися з губ, коли Сергій грубо обірвав:

– Система охорони тут серйозна, тож навіть не думай про дурниці. Далеко не втечеш.

Ритка всього лиш хотіла запитати, чому Сергій йде так скоро, безглуздо відтягуючи час до майбутньої страти. Та за чоловіком уже зачинилися двері, залишаючи наодинці із лютим звіром.

У квартирі запанувала мертвецька тиша, що трохи насторожило. Чи боялася Маргарита? Сама не розуміла. Останніми роками здавалося, що боятися більше нічого – найжахливіше, що могло статися, давно сталося. Та зараз сумнівалася у справедливості твердження.

Не знала, скільки пройшло часу, перш ніж з характерним клацанням запальнички почулися кроки. Тяжкі, чіткі, квапливі. Машинально позадкувала, упираючись спиною в стіну, коли побачила Його. Гришку Латуніна. Чиє ім'я та обличчя після неодноразово переслідуватимуть дівчину у кошмарних снах. Вона наче повернулася в минуле. Наче й не було тих шести років, брудних спроб зализати рани, що були вперше завдані цим чоловіком. Здалося, що знову опинилася в тій, першій ночі. Бракувало атрибутів, що у нормальній ситуації створюють романтичну атмосферу, а її випадку атмосферу пекла.

Рита не могла не відзначити, що Латунін змінився. Погладшав, виростив живіт, характерний такому собі борову. З'явилися зморшки на обличчі. Хоча, може, вони й раніше були, тоді не звернула уваги. Зараз же Гришка виглядав ще огидніше. Стало нудно від однієї думки, що знову доведеться лягти з ним у ліжко. Передчуття, що не витримає, посилювалося. Краще помре, ніж із цією тварюкою.

На думку чомусь прийшов Рощин, повна протилежність. Бувши приблизно такого віку, Григорій у жодне порівняння не йшов з Кирилом. Вже хто-хто, а Рощин умів справити враження. Він був справжнім чоловіком. Підтягнутим, гарним, мужнім, а не подобою... якогось слимака.

Жаль, що Кирила немає поруч, і навряд чи він може допомогти їй в цій ситуації. Награвся іграшкою і досить, відпустив на вільні хліби, кинув на свавілля. Мабуть, йому байдуже, нехай Одинцову хоч тут приб'ють.

– Греточко, а ти з роками все гарнішаєш.

Від солодкого звернення, що вирвало дівчину з думок, котрі відволікали й не давали збожеволіти, її пересмикнуло. На язиці крутилася уїдлива шпилька, що Гришку ще трохи й ніяка пластична операція не врятує. Промовчала, знаючи, що це загрожує наслідками. Все може призвести до наслідків. Страшно зітхнути неправильно і...

– Чого стоїш у дверях, крихітко? Підходь ближче.

Маргарита несміливо кивнула.

– Все така ж непокірна? – розтягуючи слова, помітив з усмішкою. І, переходячи на різкий тон: – Я сказав, йди сюди!

Дежавю. Ось воно яке.

Все відбувалося дуже швидко, як для такої огрядної людини. Декілька кроків і Латунін поруч – хапає за зап'ястя, тягне на себе, не дозволяючи навіть пискнути. Руки стуляються на дівочій талії, пухкими пальцями шарячи по тілу.

– Я дуже довго чекав на тебе, тому сьогодні без прелюдій. Випити не пропоную, – переходячи на хрипкий шепіт біля вуха.

Дівчина відчула, що він завівся. Напівобороту завівся. Як і вистачає сил при його комплекції. Ні, Маргарита має щось зробити, не дозволити історії повторитись. Та що? Ноги ніби лещатами скувало. Ні ворухнутися, ні пискнути, щоб на допомогу покликати. Але гукай, не гукай – не має значення, нікому їй допомагати. 

– Ритко-маргаритко, не впирайся, – ухопивши за підборіддя, Латунін потягнувся до неї вологими губами в жалюгідній подобі поцілунку.

Тут Одинцову осяяло. Ритка-маргаритка – так називав її лише Олег. Перед очима якорем порятунку з'явився його образ, повертаючи сили до боротьби. Чому саме Олег? Скільки років пройшло. Він давно в минулому, давно мертвий, але, мабуть, він єдиний вірний приклад справжнього борця, адже він до останнього подиху боровся за місце під сонцем. Чим все закінчилося – інше питання. Головне, не прогнувся, не підкорився неугодним.