Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Кирило Сергійовичу? Доброї но-о-чі, – заїкнувшись, приголомшено пролепетала дівчина, – Ви сьогодні запізно для відвідин.

– Ще десять хвилин до півночі, – глянувши на наручний годинник, Рощин буркотливо нагадав: – Наскільки відомо, до 12:00 відвідування вільні для всіх. А я плачу вам за те, щоб Марго була готова для мене будь-коли.

– Кирило Сергійович, на жаль, сьогодні не вийде, – прокашлявшись, Белла нерішуче зиркнула у бік сходів, – Маргарита трохи прихворіла і не дуже добре почувається. З нею зараз навряд чи зможете задовольнити усі свої... кхм... потреби. Зате я, – невпевнена усмішка осяяла обличчя, – завжди до Ваших послуг.

– Друга мого задовольни, – кивнув на Калачова, що застиг позаду.

– Я... Я працюю лише з особливими клієнтами! – розчервонівшись від обурення, блондинка з жахом зиркнула на Тимура, – Вишибали у нас йдуть за подвійним тарифом.

– Кірюхо, і це елітний бордель? Де шавки корчать з себе цариць? – пирхнув Калач.

– Коротше, знайтеся самі, – перебив Рощин. Зупиняючи обурення, готові вилитися з вуст дівчини: – Я до Маргарити.

Відштовхуючи Белку з дороги, рвонув до сходів.

– Гей, стривайте! – схаменувшись, блондинка кинулася слідом. – Не можна до неї! Вона хворіє!

Щось це Кирилові нагадувало. Років три тому, коли вперше приїхав викуповувати для себе Марго, ця блондиниста лялька теж щось мурмотіла, не бажаючи пускати до Сизого. Як і минулого разу чоловік був непохитний. Рощину не потрібно питати будь-якого дозволу, щоб відвідати ту, що по праву належить йому. Сьогодні не стане винятком. Здорову чи хвору. Кирило побачить Маргариту.

Досягши знайомої кімнати, навстіж відчинив двері. Напівтемрява змінилася пітьмою спальні. Ступивши всередину, по пам'яті клацнув вимикач. Поки очі звикали до світла, гукнув:

– Марго? Ти тут?

Відповіді не було. Зате коротко поморгавши, першим привернуло увагу величезне ліжко. Порожнє ліжко. Щобільше, не розібране. Озирнувся довкола – порожньо.

– Де вона? – крутнувшись до дверей, де застигла в німому подиві Белла.

– Немає, – знизавши плечима, тихенько зізналася.

– Як це? – примружившись, Кирило обурено втупився на дівчину.

Блондинка, ніби набравши до рота води, продовжувала незрозуміло плескати віями, і Рощин осягнув, що відповіді не отримає. Відштовхуючи дівчину зі шляху, вискочив у коридор і побіг до сходів, на ходу покликавши:

– Сизий де?

– І його нема, – здалася Белла, слідуючи за п'ятами.

– Що за бісовщина у вас тут діється?

– Кірюхо, ну що знову? – внизу чоловіка зустрів Тимур.

Холоднокровно-незворушний вигляд друга доводив до сказу. Як? Як можна бути таким стриманим, коли знову все йде через одне місце?

– Маргарити немає! Сизого немає! – заголосив Кирило. – Якийсь бордель у вас тут, чи що?

– Кирило, мушу тебе засмутити, але це і є бордель, – зареготів  Калачов.

– Заткнися, розумнику! – Повертаючись до Белли: – Давай дзвони Сизому, інакше я тут все розгромлю!

– Я не можу, вже пізно...

Договорити дівчина не встигла. З гуркотом відчинених дверей у будинок ввалився захеканий чоловік у костюмі.

– Трясця, Белко, де Микола Степанович?

– Сірий, і ти туди ж? – розсердилася блондинка, – Що трапилося? Де Ритка?

– Сталося, Белко. Сталося, – важко дихаючи, охоронець послабив вузол краватки, переводячи перелякані очі з дівчини на Кирила і Тимура: – Кінець нам усім тепер!

– Сергію, можеш нормально сказати? – підбігаючи до чоловіка, благала Белла.

– Там це… це…

– У Латуніна щось? – підказала блондинка.

– Так! – ствердно закивав, але натикаючись на непохитний погляд Рощина, поспішав виправдатися: – Тобто ні. Точніше, не лише. Там таке… Це… Це… капець!

Кирила немов у вир крижаної води занурили з головою. Серце з жахом завмерло в грудях. Крила носа здибилися від тяжкого дихання, а на вилицях заграли жовна. Уява намалювала сотні тисяч усіляких картинок допустимого розвитку подій, що хаотично змінюються одна одною. Але головним маяком світилася одна-єдина думка – вона в Латуніна. Його Марго біля цієї швалі. Знову. Проти його волі.

– Чорт забирай, що це?! – перебиваючи безглузді заїкання, Рощин підійшов до Сергія і щосили вдарив йому у живіт, змушуючи скорчитися від болю: – Де. Маргарита?

– Короче, це... – скривившись, охоронець підняв на Кирила затуманений погляд: – Здається, немає більше Вашої Маргарити...

2010 рік

Струсивши головою, позбавляючись швидкоплинного наслання, Рощин розгублено розтер долонями обличчя. Скільки води з того часу збігло… Нині готовий власноруч розірвати Маргариту. За намір втекти. За зраду. За бісову зраду, в котрій більше не сумнівався. Його світла, тендітна дівчинка його зрадила. Казка закінчилася. Королева виявилася звичайною потіпахою. А він ще й не вірив. До останнього не вірив. Нічого, Марго поплатиться. Якщо забулася, яку роль відіграє Рощин у її долі, він швидко нагадає все.