Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Сам може й говоритиме про Маргариту, що спаде на думку. Сам робитиме, що захоче. Каратиме, як вдумається і як вона того заслужить. Судитиме та засуджуватиме. Та ніхто інший цього робити не має права. Ніхто й ніколи! Бо це його жінка. Його! Хочуть того чи ні, доведеться змиритись усім. І Буртенку, який не вчасно варнякає щось про її зовнішній вигляд. І Калачу, що регулярно і цілеспрямовано тицяє в її розгульне минуле. І тим паче Маргариті. Дівчині, яка уявила себе королевою і вважає, що можна забути, що одного разу зробив для неї Рощин. Забути, втекти, або зрадити.

– Правильно чи ні... - через кілька хвилин тяжкої мовчанки, Тимур підійшов до столу. Витяг з внутрішньої кишені куртки важку пачку фотографій, з характерним звуком жбурнув перед Кирилом: – Судити тобі.

Недопалок полетів у попільничку. Рощин, допитливо підняв брову, розглядаючи безпристрасного Тимура, що, склавши руки на грудях, стояв перед ним. Потягнувся до фотографій. Внутрішньо усвідомлював – нічого доброго не побачить. Напевно, саме тому не поспішав подивитись на них.

– Що це?

– Поглянь сам. Там є багато цікавих кадрів та ракурсів.

Погляд Кирила кинувся до фото. На першій, посміхаючись, посеред аеропорту стоїть Маргарита, вдивляється кудись у далечінь. Одна. На наступній – теж вона. Піднявши ніжку, розглядає туфлі, дозволяючи чоловікові, що стоїть поруч, притримувати себе за талію. Його обличчя не розгледіти – відвернутий кудись убік, але внутрішньо Рощин здогадувався, хто це... Слідом було фото, де припущення набувають обтічної й живої форми підтвердження. У чоловікові, що підіймає на руки Маргариту, чітко впізнається Чернишевський. Потім кудись її несе. Дівчина, особливо не чинячи опір, притискається до чоловічих грудей, обійнявши за шию...

– Що це? – голос Рощина разом осідає.

Образи розмиваються, але продовжує впевненими ривками переглядати фотографію за фотографією.

– Не бачиш?

Чернишевський всаджує Марго на стілець. Все там же, в аеропорту. Поправляє на ній піджак. Вона піддається до нього. Він знову схиляється. Вона притискається до чоловіка всім тілом. Цілує. Міцно, пристрасно, по-справжньому. Його Маргарита цілує цього козла – Чернишевського. Його Маргарита. Його!

– Дідько, ти мені поясниш, що це? – кинувши фото на стіл, Кирило, стискаючи кулаки до хрускоту, схоплюється на місці.

– Не марнувала часу твоя Марго, – пробубнив Тимур усміхнувшись, – А ти твердив «вірна-вірна», ледь ноги їй не цілував. Та повія вона і є повія. Підвернувся випадок й одразу у ліжко до іншого.

– Заткнися! – розлючено заволав Рощин.

– Чи цього разу сам її під Вовкодава підклав? – насміхався Тимур, – Щоб обвела навколо пальця цього дурня, а ти вийшов переможцем у бізнес-протистоянні. Та як би вона тебе не обвела.

– Калач, ще одне твоє слово... – підлітаючи до товариша, шикнув Кирило, сіпаючи того за комір.

– От скажи, вона справді така гарна в ліжку? – посерйознішавши, здивовано поцікавився Тимур, не намагаючись вирватися.

– Іди. До біса! – Рощин чванливо відштовхнув від себе Калачова.

Знизавши плечима, друг пішов геть. Та про щось згадавши, зупинився. Не повертаючись, помітив:

– І ще, я на твоєму місці беззаперечно не довіряв би Бурому. Не здивуюсь, якщо він грає на два фронти.

– Доведи!

– З великим задоволенням, – Калач зловтішно вишкірився, – Не турбуйся, ця тварюка буде землю жерти й кров'ю своєю вмиватися.

– Ти так упевнений, ніби викрив його на місці злочину.

– До цього недалеко. Три дні тому його бачили у Херсонському аеропорту з Марго. Є підозри, що він знав – дівка налаштована летіти зовсім не до Києва.

– Коли знатимеш напевно, тоді й поговоримо.

Рощин потягнувся до пляшки, зробив кілька ковтків. Роздумувати про Руслана та ймовірну зраду з його боку не бажав. Досить, що Маргарита переступила заборонену межу. Саме це питання цікавило більше за всіляких Бурих:

– Де вона була? Як ти знайшов її?

– Жуляни. Прямо з рейсу Катанія-Київ. А як? Немає різниці. Для мене справа принципу довести, наскільки “чиста і невинна” твоя Марго. 

– Дідько!

Прикривши повіки, Кирило запустив пляшку у стіну, забризкуючи все навкруги алкоголем. Витримка та контроль летіли до безодні разом із чортовим шматком скла. Все його життя, світогляд... Все витікало туди.

– Сподіваюся, ти не спустиш їй ці пригоди, – насамкінець добив Тимур.

– Залишіть нас самих! – рикнув чоловік.

Почулися кроки, що віддалялися, і стукіт зачинених дверей.

Кирило не вірив. Не хотів вірити. Та фото доводили протилежне. Внутрішньо жадав якнайшвидше розібратися з відступницею. Розгадати – чому? Як? Після всього, що він заради неї зробив. Після того, як витягнув із безпросвітного лайна, яке маячило в перспективі найближчого майбутнього. Та якби не він, де була б ця шльондра? Забула, зміюка! Все забула...

Зате він чудово пам'ятав. Перед очима картинка за картинкою пролітали епізоди минулого, де був готовий розірвати всіх і кожного, хто так чи інакше піде проти його волі. Хто зачепить його дівчинку…