Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Чорт. Чорт. Чорт! – заревів чоловік, хапаючись за голову.

Його ламало на частини. Не вірив, не міг повірити. Руслан не ідіот, щоб через якусь бабу обдурити та поставити життя під загрозу. Не дурень, знає, що для Кирила означає Маргарита. Вона не є черговою. Заради неї ризикне чим завгодно, навіть власним життям.

Ні, цього не може бути! Ні. Ні. І ще раз ні!

Ув'язнений своїми сумнівами, що розривали зсередини, Рощин не відразу зрозумів, що наполегливий дзвінок лунає не в його шаленій голові. Дзвонять насправді. У двері. Настирно так, нахабно. Знають, напевно, що вдома. Невже Тимур приїхав? Начебто зарано. Але хто б там не був, явно налаштований рішуче.

Вилаявшись, Кирило попрямував до виходу. Не дивлячись у вічко, широко відчинив двері. Все помутніло, руки машинально стиснулися в кулаки, варто було побачити непроханого гостя.

– Здрастуйте, – той, хто стояв навпроти, невпевнено кивнув у бік передпокою, – Можна зайти?

Відповідь Рощина виявилася промовистішою за будь-які слова. Вчепившись у гостя за грудки, смикнув на себе, затягуючи у квартиру. З ноги зачинив двері, притиснув візаві до стіни своєю вагою. Стримуючись з останніх сил, щоб не спалахнути яскравіше за блискавку, з розставлянням прошипів:

– Де. Ти. Був?

– Кирило Сергійович, спокійно, – прокашлявшись, зрадник спробував відштовхнути від себе розлюченого чоловіка.

– Не вказуй мені, сученя! – люто стискаючи шию своєму підлеглому, – Бурий, якого біса відбувається?! Де ти, дідька лисого, вештався три довбані дні? Чому я не можу додзвонитися ні тобі, ні Маргариті? Чого приходиш до мене додому, як ні в чому не бувало?! Марго де?

– Сергійовичу, Ви поясните до ладу, що трапилося. Не нервуйтесь, – видавивши напнуту посмішку, Руслан виставив долоні вперед, показуючи, що готовий здатися.

– Не нервуйтесь, – передражнив Кирило, – Як не нервувати, коли ви з Марго невдячні тварюки голову мені морочите!

Зневажливо скривившись, Рощин розтиснув залізне захоплення, дозволяючи Буртенку вільно зітхнути й, відвернувшись, пішов у кабінет до столу, де стояла відкрита пляшка коньяку. Плюхнув у порожній келих, випив одним махом, відчуваючи, як разом із пекучою рідиною по тілу розлився миттєвий спокій. Абсолютно скороминучий, бо слідом хвиля агресії та роздратування захлеснула з ніг до голови.

З гуркотом опустив склянку на стіл і, зім'явши недопалок, обернувся. У дверях завмер Буртенко. Перша потреба придушити гаденя, коли кількома хвилинами раніше з'явилася на порозі квартири, трохи охолола. Але з такою ж швидкістю може повернутися, якщо не почує відповідь на єдине запитання, яке хвилювало останні, наповнені купою божевільних та абсурдних загадок, годин.

Якого дідька Руслан з'явився тільки сьогодні? Чому стоїть перед ним, як нічого не бувало, а Марго... Чорт її знає, де ця Марго!

– Де Маргарита? – холодно, без тіні емоцій.

Лише Кирило знав, яких зусиль йому коштував цей удаваний спокій, коли всередині все переверталося від думки, що стерва обвела навколо пальця. Марґо. Королева. Дівка, що нав'язливою скалкою засіла в голові та ніяк не бажала звідти вибиратися. Його Маргарита.

– Я думав, що вона тут, – витримуючи сталевий сканувальний погляд, мирно відгукнувся Руслан.

– Що думав? – скрипнув зубами Кирило, – Зовсім очманіла? Яким місцем ти думав? Якого дідька я залишив тебе в Рощі з Марго? Щоб вона згвинтила з-під носа, а ти схаменувся через три дні? Буртенку, ти розумієш, я тобі за це три шкури спущу?!

– Кирило Сергійовичу, обговорімо. Без рукоприкладства, – жартуючи, Бурий пройшов углиб кабінету.

Оцінюючи оглянувши начальника своєї служби безпеки, Рощин не без подиву помітив, що співрозмовник не намагається виправдовуватися. Щобільше, з виглядом цілковитої незворушності плюхнувся в крісло. Нахабно, безцеремонно, без почуття провини. Грав з вогнем гад. І Кирило поки не розумів, радіти такому повороту чи злитися. З одного боку, ненавидів, коли його водили довкола пальця. А з іншого – Буртенко поводився звичним чином і слабо скидався на винного.

Обійшовши крісло, де влаштувався Руслан, Рощин розмістився навпроти. Нетерпляче постукавши пальцями по підлокітниках, глухо промовив:

– Я слухаю.

– Я був на базі. Виникли деякі проблеми, які вимагали мого термінового втручання. Мені довелося поїхати туди.

– Ти очманів, чи що? – підскочив та заволав Кирило. У голові не вкладалася сміховинність того, що відбувалося, – Якого чорта туди поперся, залишивши Маргариту одну?! На біса мені здалася ця база, коли за однією бабою встежити не можеш?!

– Я не залишав її одну, – не ворухнувшись, відбивав Буртенко.

– А де вона?! Чому приїхав один? Чому її немає в Рощі? – підходячи ближче, – Чому не відповідає на дзвінки? – нахиляючись до охоронця, стиснув комір його сорочки. Підтягнувши до себе, шикнув: – Чому?

– Коли зателефонував Сірий, я відвіз Маргариту до аеропорту, – безтурботно, без тремтіння в голосі зізнався Руслан.

– Нащо?

– Вона мала летіти за Вами до Києва.

– Та нехай йому грець! – Рощин сильніше струсив охоронця, – Я просив тебе з неї не спускати очей. Просив?