Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Навіть дощ, що стікав по вікнах, не міг позбавити внутрішнього тріумфу. Він був настільки великим, що найменші прояви тривоги, що зароджувалися, пригнічувались геть-чисто. Потім до свідомості долинули уривки розмови між водієм та охоронцем.

– Куди далі? Щось не зрозумію, як краще проїхати до цього довбаного провулка, – видивляючись на дорогу з-за дощовиків, пробурчав водій.

– Пам'ятаєш, де Батя живе? – нетерпляче постукавши по циферблату годинника, уточнив Сергій, – Тією ж дорогою, тільки трохи раніше на світлофорі поворот наліво, а далі покажу.

– От матері його ковінька! – перебудовуючись у потрібний ряд, вигукнув водій, – Елітний райончик. Бач яка цаца цей Латунін, не міг сам до нас приїхати. Вовтузься тут...

Чоловіки обговорювали щось ще, але Маргарита їх не чула. У голові червоним маячком загорілася єдина думка: «Небезпека!». Чорт забирай, знову Латунін! Як одразу не здогадалася? Хто ще може бути настільки неосудним, щоб вивалити за неї величезні гроші. Ось чому Белла так наполегливо наказувала не розповідати Рощину.

Маргарита не знала чому, але Кирило відчував до Григорія неймовірну ненависть. Вона більш ніж впевнена, якщо Рощин дізнається, що Латунін зазіхнув на належне йому, несолодко буде всім. Та це вже наслідки. Якщо Одинцова знову опиниться в руках шаленого маніяка, їй буде плюватиме. Вона просто не виживе. Моральна відраза надзвичайно велика, щоб ще раз винести фізичні посягання на своє тіло. Вона не зможе – зламається. Збожеволіє.

Господи, що робити? Що робити?

Затамувавши подих, подивилася вперед: чоловіки, геть-чисто забувши про неї, були зайняті безглуздими теревенями. Виглянула у запотіле вікно: попереду світлофор. Зелений. Невже проскочили? Жовтий. Ще трохи й перехрестя. Червоний. Віск гальм змусив авто зупинитися за пів метра від пішохідного переходу. Є.

Це її шанс. Єдиний шанс порятунку. На мить прикривши повіки, дівчина потягла на себе ручку авто. Дверцята з приглушеним клацанням прочинилися і Рита, не думаючи про наслідки, кинулася до неї, вилітаючи надвір.

Дощ і холод обдав обличчя. Було байдуже. Головне, якнайшвидше врятуватися. Втекти. Зачинивши двері, побачила, як водій дещо здивовано обернувся і щось прокричав. За спиною засигналили автомобілі. Передні двері джипа супровідників відчинилися, звідти вискочив приголомшений Сергій.

Маргарита рвонула до тротуару, бажаючи якнайшвидше сховатися в натовпі перехожих. Негайно зауважила, що охоронець кинувся слідом. Невідомі косилися з подивом, а вона бігла, не розбираючи дороги й розштовхуючи всіх довкола.

– Стій, дурепа! – ззаду вибухнули крики обуреного Сергія, – Далеко не втечеш!

Ще чого! Так і хотілося вигукнути щось у відповідь. Та не мала права витрачати сили на порожні слова. Відчувши смак свободи, не збиралася здаватися.

Звернувши до невеликого провулка, побігла у двір, прикинувши, що тут можна відірватися, сховавшись у якомусь під'їзді. Але не пробігла й сотні метрів, як зрозуміла, що слідом їде автомобіль, фарами освітлюючи шлях. Звідкись збоку знову почулися вигуки Сергія:

– Ритко, не дури, все одно зловимо!

Обернулася на секунди. Спіткнулася. Знову підняла погляд уперед з жахом розуміючи, що попереду зачинені ворота. Все – ні назад, ні вперед. Навколо глухі стіни та глухий кут. Вчепившись у ковані ґрати, Маргарита відчайдушно засмикала ті, сподіваючись, що замок піддасться і ворота відчиняться. Чим більше мучила, тим швидше сили йшли, залишаючи натомість паніку.

Озирнувшись до переслідувачів, побачила, що позашляховик зупинився за десяток метрів. Водій вистрибнув надвір і тепер наступав не лише Сергій.

– Будь ласка, – благала, – Відпустіть мене. Не треба до Латуніна... – звертаючись до охоронця, з яким непогано знайома: – Благаю тебе! Ти ж мене давно знаєш.

– Отож, Ритко, – крок за кроком стаючи ближче, хмикнув Сергій, – Маєш розуміти, що нічого особистого, але... – хапаючи її за передпліччя: – Робота є робота.

– Будь ласка, – ховаючи лице у долонях, – Ні-і!