Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Відновлено посадку на рейс Катанія-Київ, – десь з динаміків автоматичний голос сповістив, що настав час збиратися.

Чернишевський, відпустивши руку Маргарити, швидко озирнувся, відпив з чашки охололу каву, маючи намір підвестися. Але оклик дівчини змусив його завмерти.

– Олеже! – чоловік на секунди обернувся. Перш ніж встиг схаменутися, з вуст Одинцової зірвалися тихі слова: – Я навчуся тебе любити. По справжньому.

– Знаю, – прикривши повіки на знак згоди, потяг Риту за руку, змушуючи підвестися: – Ходімо. Час.

Знову безглуздий поспіх. Черги. Натовп незнайомих людей. Велика кількість голосів. Швидкоплинні погляди, усмішки, смуток, байдужість...

Якщо вокзал у більшості асоціювався з зустрічами та розставаннями, то аеропорт, мабуть, був більш самотнім і порожнім місцем з-за великої кількості людей. Тут немає нікому діла до інших. Усі зайняті собою, особистими проблемами. Зовсім неважливо, що у їхній присутності розгортаються реальні життєві драми. Втім, можливо, мінорність думок Маргарити викликана неконтрольованим передчуттям неминучого. Страх перед рейсом, зовсім недавно затриманим через якусь поломку літака, абсолютно ні до чого.

Здається, дихати перестала, щойно ступили на борт літака. Заговорити не наважувалася, уважно гіпнотизуючи переплетені руки на підлокітнику крісла. Раз у раз пригнічуючи бажання заплакати, коли на очі кидалася каблучка Олега.

Він її не залишить. Тепер точно. І сама вона не піде. Не повернеться до Кирила навіть тимчасово. Навіть для того, щоб банально порозумітися і вибачитися, що натомість його великодушної шляхетності та допомоги, відплатила зрадою та втечею до іншого чоловіка. Напевно, колись потім треба буде поговорити з Рощиним. Він зрозуміє. Повинен зрозуміти. Але поки потрібен час, щоб звикнутися, зміцніти морально та прийти в себе.

Гори синім полум'ям минуле. Потрібно розібратися у теперішньому та будувати плани на майбутнє. З чоловіком, чию підтримку відчувала кожною клітиною тіла. Без якого з кожною новою секундою, проведеною разом, все менше уявляла подальше життя...

Київ зустрів холодним вологим вітром і краплями противного дощу, що зривався з тяжких густих хмар. Неймовірний контраст у порівнянні з сонячною Італією, що відразу занурив у грізну реальність. Особливо це відчувалося в літній сукні з голими плечима, що була помилково одягнене в готелі. Неприємні «мурашки» бігали тілом, поки спускалися з трапу. Якби не обігрів Олега і його піджак, накинутий зверху, давно оклякла.

Довгострокове літо залишилося позаду. Київська осінь цього року славилася особливою суворістю, заставши зненацька. Якихось кілька днів тому, їдучи, країна проводила приємним теплом бабиного літа, нині чітко давала зрозуміти – холод не за горами.

Цікаво, чи Кирило повернувся до Золотої Рощі? В курсі, що Маргарита просто втекла від нього? Чи перебуває у столиці, у безтурботному незнанні? Втім, яка різниця. Думати не хотілося ні про що. Хотілося швидше кудись сісти, бо взути нові туфлі на височенній шпильці в дорогу стало величезною дурістю на сьогодні, а в ідеалі опинитися вдома. У Чернишевського вдома. Що поїдуть саме туди, навіть не сумнівалася.

Рита передчувала, коли опиняться наодинці, Олег своїми обіймами вгамує будь-які страхи й захистить від бід. В її житті більше не буде холоду та болю. Вони разом, закутавшись у теплий плед, нарешті розкажуть один одному про все, що сталося в житті, не приховуючи нічого. Мрії, які незабаром стануть дійсністю.

Може, не так страшно, що сицилійська казка скінчилася? Реальність – вона непогана. Головне, все правильно збудувати...

– Ой, – Маргарита, оступившись, скрикнула від різкого болю в кісточці.

– Обережніше, Ритуле, – підтримавши її за талію, занепокоївся Олег, – під ноги дивись. Нам ще тебе в гіпс засунути не вистачало.

– Я ненавмисно, – опускаючи очі до новеньких туфель у тон сукні, поскаржилася: – Вони виявилися такими незручними. Я всі ноги стерла.

– Мала, а ти зі шпилькою вище не могла знайти взуття? – простеживши за поглядом дівчини, буркнув чоловік. – Нам ще твій багаж забирати.

– Мій? – спалахнула Одинцова, – Можна подумати, я тебе змушувала купувати всі ті речі, щоб тягнути назад неосяжні сумки.

Скривившись, відчуваючи, що далеко в цьому взутті не дійде і тим більше не витримає можливе стояння в черзі, голосніше засопіла. День, як то кажуть, не задався з самого ранку.

– Рідна, я ні в чому тебе не звинувачую, – пом'якшившись, Чернишевський провів тильною стороною долоні по дівочій щоці, – Але варто було одягнутися в дорогу практичніше, – натякаючи не тільки на туфлі, а й коротеньке плаття, яке трохи не відповідало осінній погоді.

– Взагалі, я хотіла тобі сподобатися, – надувши губи, тихо зізналася Маргарита, – Погодься, подобатися при марафеті набагато простіше, ніж у безформному светрі та кедах.

– Хочеш, скажу дещо по секрету? – схиляючись до вуха, переходячи на шепіт, грайливо сповістив: – Ти мені подобаєшся без нічого, але в такому разі доведеться тебе замкнути вдома.

– Чернишевський! – спалахнула Рита, відштовхнувши від себе чоловіка.

Але похитнулася і мало не впала. Спасибі Олегу, уміння швидко орієнтуватися не дало їй розтягнутися серед зали. Чернишевський має рацію – гіпсу у неї давно не було.