Затемнення - Стефані Маєр
Я здригнулася.
Я ретельно витерла гумкою весь абзац, а потім написала поверх:
А як щодо Чарлі? Вона могла з явитися в нього.
Едвард почав хитати головою ще до того, як я закінчила, очевидячки, збираючись применшити небезпеку, яка загрожувала Чарлі. Він простягнув руку по записку, але я його проігнорувала і продовжила писати:
Ти не можеш знати, що вона про це не думала, бо тебе тут не було. Флорида — то була погана ідея.
Він видер сторінку з-під моєї руки.
Я не міг відпустити тебе саму. У декого таке везіння, що не вижила б навіть чорна скринька.
Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.
Припустімо, що через моє невезіння падає літак. Що б ти робив у такому разі?
Він намагався приховати посмішку.
— А чому літакові взагалі падати?
— Пілоти відключились, п’яні.
— Дуже просто. Повів би літак сам.
Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.
— Обидва двигуни вибухнули, і ми у смертельному вихорі падаємо вниз.
— Я почекаю, поки ми достатньо наблизимося до землі, міцно схоплю тебе, проб’ю обшивку і вистрибну. А потім приведу тебе до місця, де сталася аварія, і ми будемо шкутильгати серед уламків, наче двійко найбільших щасливчиків у світі.
Я зупинила на ньому німий погляд.
— Що? — прошепотів він.
Я похитала головою, збентежена.
— Нічого, — відповіла я самими губами.
Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:
Скажеш мені наступного разу.
Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.
Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя — на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.
Дякую.
Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, — містер Берті саме проходив між рядами.
— Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?
Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.
— Мої записи? — запитав він, вдаючи розгубленість.
Містер Берті пробіг очима по написаному — понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, — а потім відійшов, насупившись.
Згодом, на уроці математики — єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, — я почула плітки.
— Ставлю на великого індіанця, — сказав хтось.
Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.
— Ага, — прошепотів Майк. — Ви бачили габарити отого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, — судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.
— А на мій погляд, — заперечив Бен, — не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.
— Я згоден із Беном, — сказав Тайлер. — Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.
— Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? — запитав Майк. — Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.
— Гм, — промовив Тайлер. — Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.
— А може, й дізнаємося, — сказав Остін.
Майк посміхнувся.
— Хто хоче зробити ставки?
— Червонець на Джейкоба, — випалив Остін.
— Червонець на Каллена, — підхопив Тайлер.
— Червонець на Едварда, — підтримав його Бен.
— Джейкоб, — сказав Майк.
— Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.
— Дай-но я здогадаюсь, — промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.
Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.
— А я все одно ставлю на Джейкоба, — пробурмотів Майк собі під ніс.
РОЗДІЛ 4. ЗАКОНИ ПРИРОДИ
У мене був поганий тиждень.
Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.
Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.
Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно — все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.
Але ніхто не хотів мене слухати.
— Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, — сказав Карлайл.
— Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, — мовила Есме і поцілувала мене в чоло.
— Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, — сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.
Аліса закотила очі зі словами:
— Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?
— А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? — наполягала я.
— Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?
Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.
Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.
Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене
