Затемнення - Стефані Маєр

Я подивилася на нього, але він пустотливо посміхнувся у відповідь — наче дитина, яка знає, що спіймана на гарячому і що її за це не покарають.

— Директор уже йде сюди, аби розігнати натовп гультяїв на шкільному подвір’ї, — прошепотів до мене Едвард. — Ходімо на англійську, Белло, щоб уникнути клопоту.

— Він занадто обережний, чи не так? — сказав Джейкоб, звертаючись лише до мене. — Невелика доза неприємностей присмачує життя. Дай-но здогадаюсь — тобі не дають веселитися, правда?

Едвард кинув на нього сердитий погляд, ледь помітно вискаливши зуби.

— Замовкни, Джейку! — сказала я.

Джейкоб розсміявся.

— Це прозвучало як «ні, не дають». Гей, якщо знову захочеш відчути смак життя, приходь до мене. Я досі зберігаю в гаражі твій мотоцикл.

Я оживилася, почувши новину.

— Але ж ти мав його продати. Ти пообіцяв Чарлі.

Якби я не заступилася тоді за Джейка — зрештою, він витратив на обидва мотоцикли не один тиждень роботи і заслужив на певну винагороду, — Чарлі б викинув мій моцик прямісінько в бак для сміття. А потім, мабуть, ще б його і підпалив.

— Так, справді. Я мав його продати. Але він твій, а не мій. У будь-якому разі він буде в мене, поки ти не захочеш його забрати.

В куточках його губ несподівано заграв легесенький натяк на ту усмішку, яку я знала і пам’ятала.

— Джейку…

Він гойднувся вперед. Його обличчя посерйознішало, гострий сарказм зник.

— Гадаю, я помилявся, що ми не можемо бути друзями. Ми б змогли дружити — на моїй території. Приходь до мене в гості.

В цей момент я гостро відчула присутність Едварда, його обійми, які з непохитністю скелі мене оберігали. Я поглянула на його обличчя — на ньому був вираз терплячого очікування.

— Я… е-е… не знаю щодо цього, Джейку.

Джейкоб повністю скинув свою маску протистояння. Він наче забув, що Едвард стоїть поруч, або ж навмисно так поводився.

— Я сумую за тобою, Белло… щодня. Без тебе все не так.

— Я знаю, мені шкода, Джейку, просто я…

Він похитав головою і зітхнув.

— Та нічого, правда? Я переживу, нічого зі мною не станеться. Кому потрібна дружба? — він скорчив гримасу, намагаючись приховати біль за кволо удаваною хоробрістю.

Страждання Джейкоба завжди пробуджували в мені бажання захистити. Бажання нерозважливе — навряд чи Джейкоб потребував того фізичного захисту, який я могла надати. Але мої руки, накриті долонями Едварда, рвалися до нього. Обійняти його великий теплий стан у мовчазній обіцянці підтримки і заспокоєння.

Едвардові руки стиснулися навколо моїх.

— Все, розійшлися по кабінетах, — прозвучав позаду нас суворий голос.

— Вас це також стосується, містере Кроулі.

— Їдь до школи, Джейку, — прошепотіла я налякано, почувши голос директора. Джейкоб ходив до квілеутської школи, і в нього могли бути проблеми через те, що він вторгся на чужу територію абощо.

Едвард відпустив мене і, тримаючи лише за руку, знову затулив мене спиною. Містер Грін протиснувся крізь коло глядачів — його брови насунулися на маленькі очі, наче зловісні грозові хмари.

— Я попереджаю, — пригрозив він. — Залишу після уроків кожного, хто тут стоятиме, коли я обернуся.

Публіка розтанула, не встиг він закінчити речення.

— А-а, містере Каллен. У нас тут проблеми?

— Зовсім ні, містере Грін. Ми саме ішли до класу.

Містер Грін спрямував свій сердитий погляд на Джейкоба.

— Ви — новий учень у цій школі?

Містер Грін вивчально оглянув Джейкоба і, як я помітила, дійшов того ж висновку, що й решта: небезпечний. Порушник порядку.

— Нє-а, — відповів Джейкоб, ледве стримуючи самовдоволену посмішку на повних губах.

— Тоді я рекомендую вам негайно покинути шкільну територію, юначе, поки я не викликав поліції.

Джейкобова стримувана посмішка розквітла наповну — я знала, що він уявляв Чарлі, який приїхав його заарештовувати.

У тій посмішці було забагато гіркоти, забагато фальшу, аби мене задовольнити. Не таку усмішку я очікувала побачити.

Джейкоб сказав:

— Так, сер, — і різким рухом віддавши честь, сів на мотоцикл і, вдаривши ногою по педалі, завів його просто там, на тротуарі. Мотор заревів, а потім, коли мотоцикл різко розвернувся на місці, заскавуліли шини. За лічені секунди Джейкоб зник із поля зору.

Містер Грін заскреготів зубами, дивлячись на цю виставу.

— Містере Каллен, сподіваюся, ви попросите свого друга більше не з’являтися на території школи.

— Він мені не друг, містере Грін, але я передам попередження.

Містер Грін піджав губи. Едвардові бездоганні оцінки та незаплямована репутація стали вирішальним фактором для містера Гріна, аби розсудити інцидент.

— Зрозуміло. Якщо у вас є проблеми, які змушують вас хвилюватися, я буду радий…

— Немає чого хвилюватися, містере Грін. Не буде жодних проблем.

— Сподіваюся, що так і буде. Що ж. На урок. Ви також, міс Свон.

Едвард кивнув і потягнув мене до корпусу, де містився кабінет англійської мови.

— Ти себе нормально почуваєш, аби йти на заняття? — шепнув він, коли ми проходили повз директора.

— Так, — прошепотіла я у відповідь, не зовсім певна, що кажу неправду. Питання мого самопочуття було далеко не найважливішим у цей момент. Мені негайно треба було поговорити з Едвардом, а урок англійської навряд чи пасував для тієї розмови, яку я хотіла провести.

Та оскільки позаду нас стояв містер Грін, варіантів було небагато.

Ми трохи запізнилися на урок і швидко зайняли місця. Містер Берті декламував поему Фроста. Він проігнорував нашу появу, аби не порушувати ритму.

Я видерла чисту сторінку зі свого зошита і почала писати. Від хвилювання виходило ще нерозбірливіше, ніж зазвичай.

Що сталося? Розкажи мені все. І годі мене оберігати, будь ласка.

Я передала записку Едвардові. Зітхнувши, він почав відповідати. І хоча він витратив менше часу, ніж я, та коли записка повернулася до мене, там був цілий абзац, написаний його особливим каліграфічним почерком.

Аліса бачила, що Вікторія повернулася. Я забрав тебе з міста лише з обережності — вона не мала шансів підібратися до тебе. Еммет і Джаспер майже схопили Вікторію, але вона інстинктивно відчула, коли треба було зникнути. Вона тікала прямо до квілеутського кордону, ніби йшла по карті. А здібності Аліси не розповсюджуються на квілеутів. Чесно кажучи, квілеути могли б упіймати Вікторію, якби не побачили нас. Отой великий сірий вовк подумав, що Еммет порушив кордон, і приготувався до захисту. Певна річ, Розалія миттю зреагувала, і всі облишили погоню — кожен кинувся захищати свою родину. Карлайл та Джаспер владнали непорозуміння, перш ніж воно переросло в щось більше. Але тим часом Вікторія вислизнула. Це все.

Я спохмурніла, дивлячись на сторінку