Затемнення - Стефані Маєр
— Що ти маєш на увазі?
— Те, як ти рухаєшся — переміщуєшся навколо нього, навіть цього не помічаючи. Щойно він ворухнеться, навіть зовсім трохи, ти миттю пристосовуєш своє положення. Наче ви магніти… або між вами сила тяжіння. Ти — ніби… супутник або щось у цьому роді. Ніколи ще такого не бачила.
Вона змовкла й опустила погляд.
— Тільки не говори мені, — піддражнила я її, видавлюючи з себе посмішку, — що ти знову читаєш містику. Чи цього разу наукову фантастику?
Рене злегка почервоніла.
— Ми не про це говоримо.
— Натрапила на щось путнє?
— Так, є одна гарна книжка — але яка різниця. Зараз ми говоримо про тебе.
— Краще б ти читала любовні романи, мамо. Ти ж знаєш, яка ти вразлива.
Вона закопилила губи:
— Я відстала, чи не так?
Якусь мить я не знала, що відповісти. Вона так легко піддавалася чужому впливові! Інколи це було добре, тому що деякі її ідеї були безглуздими. Але мені було боляче від того, що вона так швидко здалася перед моїм буденним жартом, особливо коли цього разу вона мала рацію на всі сто.
Вона поглянула на мене, і я одягла відповідний вираз обличчя.
— Не відстала — просто мама.
Вона засміялася, а потім широким жестом показала на білий пісок, що простягався до синьої води.
— Але цього не достатньо, щоб переїхати до відсталої мами?
Я драматично витерла чоло, а потім вдала, ніби викручую волосся.
— Ти звикнеш до вологості, — пообіцяла вона.
— А ти можеш звикнути до дощу, — відказала я.
Вона жартома тицьнула мене ліктем, а потім узяла за руку і тримала так, поки ми не дійшли до машини.
Окрім переживань за мене, вона здавалася цілком щасливою. Задоволеною. Вона досі дивилася на Філа закоханими очима, і це заспокоювало. Понад всякий сумнів, її життя було повним і радісним. І вона не дуже за мною сумувала, навіть зараз…
Льодяні пальці Едварда гладили мою щоку. Я розплющила очі й заморгала, щоб повернутися до дійсності. Він нахилився і поцілував мене в чоло.
— Ми вже вдома, Спляча Красуне. Час прокидатися.
Ми зупинилися навпроти будинку Чарлі. Світло на ґанку було увімкнене, а поліцейський крузер стояв на під’їзній алеї. Окинувши поглядом будинок, я побачила, що на вікні у вітальні загорнулася фіранка і з-за неї на темний газон впала смужка жовтого світла.
Я зітхнула. Звичайно, Чарлі чекає, щоб накинутися на мене.
— Мої справи дуже кепські? — запитала я.
— Чарлі не збирається тебе сварити, — пообіцяв Едвард голосом, у якому не було й натяку на жарт. — Він сумував за тобою.
Мої очі звузилися від сумніву. Якщо все так, то чому Едвард напружився, наче перед битвою?
У мене була невеличка валізка, але він наполіг, що хоче занести її в дім. Чарлі розчинив перед нами двері.
— Ласкаво прошу додому, дитинко! — загукав Чарлі, ніби справді мав це на увазі. — Як там у Джексонвілі?
— Волого. І багато комах.
— Рене підбивала тебе вступати до Університету Флориди?
— Намагалася. Але я краще воду питиму, аніж її вдихатиму.
Чарлі неохоче глянув на Едварда.
— Ви гарно провели час?
— Так, — невимушено відповів Едвард. — Рене дуже гостинна.
— Це… м-м-м… добре. Радий, що вам сподобалося, — Чарлі відвернувся від Едварда і несподівано пригорнув мене.
— Не вірю своїм очам, — прошепотіла я йому на вухо. Чарлі голосно засміявся.
— Я дуже за тобою скучив, Білко. Коли тебе немає, то навіть їжа стає несмачна.
— Спробую це виправити, — сказала я, коли він мене відпустив.
— Може, спершу зателефонуєш Джейкобу? Він дзвонив мені що п’ять хвилин ще з шостої години ранку. Я пообіцяв, що ти з ним зв’яжешся, навіть не розпаковуючи речей.
Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він — занадто непорушний, занадто холодний — стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.
— Джейкоб хоче зі мною побалакати?
— Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.
Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.
— Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, — мовив Чарлі.
— Я візьму, — побігла я на кухню.
Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.
Я схопила слухавку — шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.
— Алло?
— Ти повернулася, — сказав Джейкоб.
Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.
Я відчула ностальгію — тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.
До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:
— Так.
— Чому ти мені не подзвонила? — запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.
— Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.
— А-а, вибач.
— Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?
— Хотів з тобою поговорити.
— Про це я й сама здогадалася. А про що?
Запала коротка пауза.
— Ти завтра йдеш до школи?
Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.
— Звичайно, йду. А чому я маю не йти?
— Не знаю. Просто цікаво.
Ще одна пауза.
— То про що ти хотів поговорити, Джейку?
Він вагався.
— Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.
— Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…
Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.
— Мені треба йти, — відрізав він.
— Що?
— Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?
— Але, Джейку…
Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.
— Недовгою була розмова, — тихо промовила я.
— Все гаразд? — запитав Едвард турботливим голосом.
Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним — неможливо прочитати.
— Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.
Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду
